це щось інше.

Далі буде

4

Хоча Маша ще доїлася, її пора вже було вести до стора-­виробника. Наступного року ми хотіли заколоти Кривого, і потрібно було нове потомство. Трьох малюків, яких ми вже мали, я сподівався продати і за виручені гроші купити якогось молодого стора — для роботи.

Машка була ще юна, сильна, вагітніла лише раз, і спокійно могла народжувати два роки поспіль. Запліднювати самок я водив у сусіднє село, до Петра Костюкова. Він спеціально тримав у себе добірного самця, від якого можна було отримати здорове і фізично сильне потомство. Кривого я стерилізував ще в юності, щоби він не псував самок.

Перш ніж вирушити до Костюкова, я обмив Машу від бруду і екскрементів. Маша весело сміялася, коли я поливав її гарячою водою з відра і тер мочалкою спину й сідниці.

— Ну, ось, тепер ти у нас красуня, — сказав я, пришпилюючи їй волосся на потилиці. Самець у Костюкова був породистий і нізащо не погодився би крити смердючу та некрасиву самку. До кишені штанів я поклав флакон «Квітка життя №16». То були парфуми, спеціально призначені для таких випадків. Перед злучкою самку потрібно скропити цими парфумами, щоб у виробника виникло стійке бажання.

Машу я вів за лапу. Вона була сумирною та слухняною, і їй не потрібно було ніякого нашийника. Як і всі стори, вона йшла прямо, на двох ногах, як і людина. Ми вийшли рано-вранці, після того, як разом із Ельзою ще раз порахували Машині дні. У самок сторів, як і в жінок, кровотеча повторювалася через двадцять п’ять–тридцять днів. У Маші цей період становив двадцять вісім–двадцять дев’ять днів. Якщо керуватися рекомендаціями «Керівництва з запліднення самки стора», то запліднення найкраще проводити у проміжку з дванадцятого до шістнадцятого дня. Значить, тринадцятий день Маші був якраз тим, що потрібно.

— Візьми їй попити що-небудь! — крикнула з порога Ельза.

— Я взяв лимонад!

— Добре. Швидше повертайся.

У променях сонця, що вставало з-за горизонту, Маша була красива. Її хода, постава, молодість — усе приваблювало в ній. Іноді в моїй голові виникали божевільні думки: я починав відчувати до неї щось людське. І навіть ловив себе на тому, що вона мені ближча, ніж Ельза, яка останнім часом стала аж надто крикливою та нервовою. Не можу терпіти цієї її постійної збудженості. Та ще й узяла собі за звичку командувати мною: піди туди, зроби це. А я ж, здається, любив її. Вона була інша двадцять років тому. Трохи не від світу цього, якась повітряна, піднесена... Читала напам’ять вірші... А тепер і не доторкнеться до книжки. Зате стала практичною, почувається господинею, матроною і насолоджується цим. Іноді мені здається, що я її ненавиджу.

Ми йшли вже півгодини — полями, що розкинулися на пагорбах. Кругом, куди сягало око, — стигле жито, перші копи­ці соломи. Бригади сторів працювали вдалині, вилискуючи під сонцем абсолютно голими тілами. Маша йшла ­задумлива, постійно посміхалася сама до себе. Неначе вона не була чиєюсь власністю. Хіба це не парадокс? Я купив її позаторік як річ, замкнув у сараї та в загорожі, одного разу навіть бив її батогом, коли вона сказилася (під час минуло­річного гуляння), тепер ось веду на злучку. А вона йде і посміхається, щаслива. Бо не має свідомості, не усвідомлює свого становища. Її не мучить почуття приниження, у неї немає поняття власної долі, яку хтось міг би вважати зламаною, потоптаною... Отже, мали рацію фашисти? Нам, людям, добре, бо ми звільнені від чорної праці й можемо належати самим собі, розвивати культуру, — і сторам доб­ре. Найважчим був сам процес створення «нижчої раси», виведен­ня людиноподібної істоти, позбавленої будь-якої людської свідомості. У цьому була аморальність, бо виводили її з більш-менш повноцінних людей. Але, з іншого боку, з кого ж іще цю породу можна було вивести? Не з мавп же? Зате тепер жодна людина на землі, яка отримує в користування вже готових сторів, не може дорікнути собі в нелюдяності.

— Ну, що, — Машко? — я зупинився. — Сядемо перекусити?

Я показав їй на кошик із їжею. Вона радісно закивала головою, дивлячись мені в очі (тільки стори можуть іно­ді ось так прямо дивитися в очі, що аж починає битися серце).

— Отут, під копицею.

Я вказав їй на місце, а сам почав розкладати їжу.

— Тримай ковбасу. Й огірок.

Маша видала пронизливий крик, людський і водночас напівдикий, і відразу напхала собі повний рот. Почала, давлячись, пережовувати. Тієї миті я вже не відчував до неї потягу: занадто вона була схожа на тварину. Намагався її вчити їсти потроху, повільно, але потім кинув. Навіщо, власне. Що за людська манія — уподібнювати тварин до себе? Навіщо мені, щоби Маша зовні нагадувала людину (вона все одно нею ніколи не стане)? Тут я розсміявся. Згадав, як на Різдво ми веселились усім селом, у клубі, одягнувши сторів людьми і посадивши їх разом з собою за стіл. От було сміху! Відразу і не збагнеш, де стор, а де людина. А потім ми змусили їх танцювати — під гармошку. Шварц спеціально навчав кількох. Ну зовсім як люди: самки у білих бальних сукнях, самці у фраках. А потім... потім ми погнали їх усіх батогом у хлів.

Я щойно почав їсти, а Маша вже все заковтнула і тепер жадібно дивилася, як я їм.

— На тобі ще, — я відламав їй шматок своєї ковбаси і дав їй.

Найдивовижніше, що ковбаса — теж зі сторів (що би ми робили без них?). А вона їсть, і хоч би що. Ось що таке — не мати свідомості.

Раптом я побачив, що Маша, ще жуючи, якось дивно підвелася навпочіпки, вся напружившись.

— Ти що робиш?! — я зірвався, теж з їжею в роті. — Не тут! Я тобі скільки разів казав?

Ну, що ти їй зробиш? Вона, хоч і відбігла, перелякана, але встигла все-таки випорожнитися. Немає в неї поняття, що їдять в одному місці, а для таких справ ходять в інше. Та ще й мити тепер її доведеться. Бо виробник може й не взяти її, якщо буде негарно пахнути.

— Іди сюди, не бійся.

Я простягнув руку. Вона повільно, з певним побоюванням, підійшла. Рот набитий ковбасою.

— З’їж ковбасу, — я показав на її щоки. Вона почала старанно жувати і ковтати, поки не проковтнула все. При цьому не зводила з мене переляканого погляду. Досить найменшої зміни тону, як вони лякаються і дивляться на тебе, очікуючи милості.

— Давай сюди дупку.

Я вийняв з кишені спеціально припасений для цього туалетний папір і вичистив їй впадину між сідницями.

— Стій отак.

Нахиливши її голову донизу, так що вона вперлася витягнутими руками в землю, я хлюпнув їй водою між сідниць, намилив і знову хлюпнув кілька разів водою.

— На. Витирайся, — дістав я для неї рушник.

Коли вона витиралася, мене знову раптом вразило, як сильно вона була схожа на жінку. Саме цей рух