добігли кінця: настав час для вручення нагород.

Питання, що його поставили поважні математики у рамках великого конкурсу, звучало так:

«Маємо два кола: О і О’: з точки А, що розташована на колі О, проводимо дотичні до кола О’; з’єднуємо точки їх перетину: проводимо дотичну з точки А до кола О; питання: у якій точці перетнеться ця дотична з хордою дотичних до кола О’?»

Кожен усвідомлював усю важливість задачі. Незабаром публіка дізналася прізвище учня, котрий розв’язав її за допомогою власного методу: такий собі Жігужьо (на ім’я Франсуа Неморен) з Бріансона (Верхні Альпи). Переможця зустріли гучними оплесками; того пам’ятного дня його ім’я повторили ще сімдесят чотири рази: на його честь поламали лави для сидіння, що навіть тоді, у 1960 році, було всього лише метафорою, яка покликана була підкреслити захват натовпу.

Жігужьо (Франсуа Неморен) був нагороджений бібліотекою у три тисячі томів. Товариство просвітницького Кредиту чудово виконувало своє завдання.

Ми не в змозі перерахувати всі Науки, що їх вивчали в цьому закладі: їхній список викликав би у прадідів цих юних науковців неабиякий подив. Вручення нагород відбувалось своїм звичаєм, і публіка вибухала цинічними вигуками, коли якийсь бідолашний студент відділення словесності, що соромився, коли називали його ім’я, отримував премію за твір латиною або ж за переказ грецькою.

Але якоїсь миті глузування натовпу залунали ще гучніше, а іронічні вигуки досягли свого апогею. Це сталося тоді, коли пан Фраплу оголосив таке:

«Перша нагорода за вірш, написаний латиною: Дюфренуа (Мішель Жером) з Ванна (Морбіан)».

Реготали всі без винятку, можна було почути таке:

— Нагорода за вірш латиною! Отакої!

— Та він, певно, єдиний автор!

— Подивіться на цього учасника товариства Пінда^[10]!

— Цього завсідника Гелікона^[11]!

— Цього стовпа Парнасу^[12]!

— Та він не вийде! Не вийде він!

Однак Мішель-Жером Дюфренуа вийшов, та ще й з яким апломбом! Кпинів він не боявся; це був світловолосий юнак з приємним обличчям, красивими очима, і не було в ньому ані крихти незграбності або неповороткості. Довге волосся надавало йому трохи жіночності. Чоло його випромінювало дивне світло.

Юнак піднявся на сцену і майже вирвав свою нагороду з рук Директора. То був один-єдиний том: Посібник успішного підприємця.

Мішель зневажливо глянув на книжку, після чого кинув її додолу та неквапом повернувся на своє місце, уквітчаний лаврами, не поцілувавши навіть офіційної щічки Його Величності.

— Ого який! — присвиснув пан Рішло.

— Сміливий хлопець! — відказав пан Гюгнен.

Звідусіль долинав гамір та шушукання; Мішель приймав їх, погордливо усміхаючись; згодом він зайняв місце серед своїх кепкуючих товаришів.

Урочиста церемонія тривала аж до сьомої вечора; того дня роздали п’ятнадцять тисяч премій і двадцять сім тисяч похвальних грамот.

Найдостойніші лауреати Науки того ж дня вечеряли за столом барона де Веркампена, в колі членів Адміністративної ради та найбагатших акціонерів.

Причина піднесеного настрою цих останніх — звичайно ж, цифри! Дивіденди за 1960 фінансовий рік складали тепер 1169 франків 33 сантими за акцію. Доходи вже перевищували вартість акцій після емісії.

Розділ II Побіжний огляд паризьких вулиць

Мішель Дюфренуа крокував у натовпі: краплина води в цій шаленій течії, що змінювала свій напрям з кожним проривом греблі. Запал його все спадав. Переможець з латинського римування ставав простим собі юнаком, сором’язливим хлопчиськом посеред радісної штовханини; він відчував себе самотнім, чужим, немов ізольованим у порожнечі. У той час, коли його приятелі завзято крокували, він ішов повільно, ніби сумніваючись: сирота на цьому збіговищі вдоволених батьків; здавалося, він жалкував за своєю роботою, навчанням, викладачами.

Він не мав ані батька, ні матері, і йому доводилось повертатися в родину, яка не могла його зрозуміти, з повною впевненістю у тому, що на нього з його премією за віршування латиною там чекає непривітна зустріч.

«Врешті-решт, — міркував він, — вище голову! Я стоїчно витримаю їхній поганий настрій! Дядько — чоловік доброзичливий, тітка — практична, а двоюрідний брат — той ще корисливий тип; мої ідеї вдома не сприймуть; але чим тут зарадиш? Отже, вперед!»

Однак він не поспішав: юнак не належав до учнів, які вириваються на канікули, як народи на волю. Його дядько й водночас опікун навіть не вважав за потрібне бути присутнім на церемонії вручення нагород; він знав, на що, за його словами, «неспроможний» племінник, і напевне помер би від сорому, якби побачив, як нагороджують цього вихованця Муз.

Тим часом юрма поволі відносила юнака вулицями; він відчував, як течія тягне його за собою, мов утопленика.

«Таке порівняння цілком справедливе, — думав він. — Мене віднесло в самісіньке море; там, де в пригоді стануть навички риби, я виявляю свої пташині інстинкти; я люблю жити у просторі, у тих ідеалах, які вже нікому не потрібні, у країні мрій, звідки ніхто не повертається!»

Міркуючи так, посеред юрми і штовханини, він підійшов до станції метро Гренель.

Ця лінія метрополітену обслуговувала лівий берег, починаючи з бульвару Сен-Жермен, що простягався з Орлеанського вокзалу^[13] аж до будівель просвітницького Кредиту; там, завертаючи за Сену, колія перетинала її, проходячи Єнським мостом, що задля послуг залізниці був обладнаний новим покриттям, і з’єднувалась із залізницею правого берега; далі, оскільки тунель Трокадеро виходив на Єлисейські поля, вона досягала бульварів, підіймаючись ними до площі Бастилії і вливаючись у лівобережну лінію через міст Аустерліц.

Це перше кільце залізниці охоплювало, можна сказати, увесь старий Париж Людовіка XV, аж до старовинних міських мурів, де на одній із стін можна було прочитати такий евфонічний напис:

Le mur murant Paris rend Paris murmurant^[14].

Друге кільце охоплювало територію давнього паризького передмістя, розтягнувшись уздовж кварталів, що колись були розташовані над зовнішніми бульварами, на тридцять два кілометри.

Третя лінія колій проходила давньою кільцевою дорогою; протяжність її становила п’ятдесят шість кілометрів.

Нарешті, четверте кільце сполучало лінії укріплень і мало понад сто кілометрів завдовжки.

Як бачимо, Париж вийшов з традиційного поясу своїх укріплень 1843 року й без проблем увібрав у себе Булонський ліс, район полонин Іссі, Ванва, Бійянкура, Монружа, Іврі, Сен-Манде, Баньоле, Пантена, Сен-Дені, Кліші та Сен-Вена. Гребені Медона,