- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (71) »
Настала коротка мовчанка. Було вже зовсім темно, та Олена Гаврилівна не світила світла. Вона злякано дивилась на мерехтливе сяйво перших зірок, які тепер здавалися їй зловісними, й спитала:
— Що ж ти хочеш?
— Летіти на зорю Абастумані, — пролунав з темряви голос Тюменєва.
У відповідь почулося зітхання й коротке схлипування.
«Допрацювався. Доведеться завтра ж викликати лікаря», — подумала Олена Гаврилівна і сказала ніби простудженим голосом:
— Це ти… серйозно, Іване Івановичу?
— Цілком серйозно. То ж бо й воно…
— На чому ж ти полетиш? Адже міжпланетних ракет ще не винайдено.
— На жаль, так. Але в мене є план. Признатись, дуже сміливий і незвичайний. Я доручив Архімедові зробити ряд дуже складних обчислень і розрахунків. Він іще сам не знає, для чого їх робить.
Зашурхотів пісок на доріжці, почулися чиїсь кроки. Дві тіні підійшли до поручнів веранди.
— Це ти, Архімед? — запитав Тюменєв.
— Ми, — відповів Аркусов. Стурбовані вашим запізненням. Прийшли довідатися про здоров'я. Добрий вечір, Олено Гаврилівно!
— Слухай, Архімед, і ви, Аркусов, послухайте, — в голосі Тюменєва пролупало надзвичайне хвилювання. — Друзі мої! Якби я вам запропонував вирушити зі мною в дуже небезпечну, дуже рисковану, але конче важливу наукову експедицію, чи згодилися б ви?
— Авжеж, — швидко відповів Архімед.
— Завжди готовий! — одночасно вигукнув Аркусов.
— От бачиш, — повернув Тюменєв голову до Олени Гаврилівни, — мені шістдесят, а кожному із них немає й тридцяти, і вони не роздумуючи погодились.
Спершись рукою на поручні, Аркусов спритно перестрибнув через них, розшукав на веранді вимикач і засвітив світло.
Обличчя Олени Гаврилівни було збентежене, а очі Івана Івановича горіли молодечим запалом.
— Так, я пропоную вам не більш і не менш як летіти зі мною на зорю Абастумані! То ж бо й воно!
Почувши це, Аркусов раптом став серйозний і багатозначно подивився на Архімеда — чи не збожеволів старий професор? А завжди спокійний Архімед мимоволі знизав плечима:
— Летіти? Але на чому?
— Ти сам, Архімед, візьмеш участь у конструюванні літального апарата, — загадково відповів Тюменєв. — Завтра я їду в справах до Ленінграда, — заявив він несподівано.
Другого дня Тюменєв справді поїхав і не повертався понад два місяці.
Цілу ніч над обсерваторією шаленіла буря. Незважаючи на спеціальну систему кріплень, купол двигтів, хитався, — здавалося: ось-ось зірветься. Крізь отвір у куполі вітер вривався у башту, обдаючи обличчя й руки Тюменєва нічною свіжістю і запахом хвойного лісу. Густина повітря швидко змінювалась. Це заважало спостерігати, спотворюючи зображення зорі. Тюменєв сердився, лаяв вітер, а зорі навіть погрозив кулаком: — Це все твої жарти! У телескоп уже чітко було видно два сонця зорі Абастумані, розділені тонесенькою темною смужкою небесного простору. Насправді ширина цієї щілини дорівнювала сотням мільйонів кілометрів. У ній вільно вміщувались орбіти планет та їхніх супутників двох сонячних систем, зв'язаних взаємним притяганням. Більше сонце було забарвлене в червоний колір, менше — в голубий. Небо блідло, згасала подвійна зоря, — світало. Час кінчати спостереження. — Архімед! — гукнув Тюменєв. — Архі-ме-ед! — Його ще нема, Іване Івановичу, — почувся з лабораторії голос Аркусова. — Як це — ще нема? Вже пішов, хочете ви сказати? Ах, так… — То ж бо й воно, — неголосно вказав Аркусов, повторюючи улюблену примовку Тюменєва. Іван Іванович згадав, що сам звільнив Архімеда від усіх нічних робіт в обсерваторії, щоб той міг зайнятись виключно обчисленням. Досі Архімед працював майже цілодобово, дуже перевтомився, проте не хотів кидати астрономічних спостережень, доки Тюменєв, — це було вчора ввечері, — не нагримав на нього: — Отак ти до запалення мозку допрацюєшся! Якщо ти ще ночами в обсерваторії працюватимеш, то вчасно не скінчиш своїх обчислень. І ми пропустимо момент, єдиний у житті не тільки нашому, а й усього людства. Марш додому і лягай спати, а завтра, коли голова буде свіжа, сідай за обчислення! — І Тюменєв майже виштовхнув Архімеда з обсерваторії, вигукнувши в темряву: — То ж бо й воно! — Ну й вітер! З ніг валяє, — сказав Аркусов, входячи до обсерваторії. — І не те ще буде, — зауважив Тюменєв, підводячись з крісла. — Зоря працює. — Дозвольте провести вас додому, Іване Івановичу. — Дякую. Не турбуйтеся. Сам дійду. Тюменєв підійшов до дверей і спробував відчинити їх. Та двері не піддавалися. — Що таке? Певно, Микита замкнув їх на ключ, щоб вітер не одчинив. Микито! Микито! Ніхто не озивався. — Навіщо Микиті замикати, — заперечив Аркусов. — Двері одчиняються надвір. Мабуть, вітер не дає відчинити. Дозвольте, я допоможу. Аркусов щосили натис плечем. Двері трохи одчинилися, — вітер засвистів у вухах, розкуйовдив волосся, — і зразу ж щільно причинилися. Знову натиск плечем — двері навіть не одхилились. — Спробуймо вдвох, — запропонував Тюменєв. — Раз, два, три! Ой, ой!.. Плече забив. З таким самим успіхом ми могли б натискати на залізобетонну стіну. — Справді, знаєте… — озвався Аркусов, теж потираючи забите плече. — Цікаво! В пастку попали. В'язні урагану, — Тюменєв розсміявся. — Оце так зоря! Які діла робить! Яка здоровенна сила! — Доведеться тут відсиджуватись, доки вітер ущухне. — Відсиджуватись? Не згоден, — сказав Тюменєв. — Олена Гаврилівна, мабуть, хвилюється. Я йду, а ви як хочете. — Але ж ми й дверей відчинити не можемо. — То й не треба! Ось люк. Він веде до підвалу, в машинне відділення. З підвалу двері виходять на захід, а вітер дме зі сходу. Ті двері ми напевне відчинимо. Ходімо!
Низькі залізні двері підвалу були відчинені навстіж. Біля дверей у напівтемному підвалі сидів Микита, посмоктуючи люлечку. — Вітер загнав, одсиджуюсь, — пояснив він Тюменєву. — Хотів пройти до корпусу, але з ніг так і валяє. Не йдіть і ви, Іване Івановичу. — Дурниці, — сказав Тюменєв і сміливо вийшов з підвалу. Аркусов не одставав від нього. Будівля прикривала їх од вітру, і вони щасливо пройшли кілька кроків уздовж стіни круглої башти, але як тільки поминули її, вітер зі свистом ударив у груди й обличчя. Тюменєв зігнувся під прямим кутом і рушив уперед, та скоро відчув, що задихається. Спробував іти задки, але порив вітру одразу ж збив його з ніг. Аркусов допоміг професорові підвестися. Тюменєв уже не заперечував проти допомоги. — Прикрийте
5. У пастці
Цілу ніч над обсерваторією шаленіла буря. Незважаючи на спеціальну систему кріплень, купол двигтів, хитався, — здавалося: ось-ось зірветься. Крізь отвір у куполі вітер вривався у башту, обдаючи обличчя й руки Тюменєва нічною свіжістю і запахом хвойного лісу. Густина повітря швидко змінювалась. Це заважало спостерігати, спотворюючи зображення зорі. Тюменєв сердився, лаяв вітер, а зорі навіть погрозив кулаком: — Це все твої жарти! У телескоп уже чітко було видно два сонця зорі Абастумані, розділені тонесенькою темною смужкою небесного простору. Насправді ширина цієї щілини дорівнювала сотням мільйонів кілометрів. У ній вільно вміщувались орбіти планет та їхніх супутників двох сонячних систем, зв'язаних взаємним притяганням. Більше сонце було забарвлене в червоний колір, менше — в голубий. Небо блідло, згасала подвійна зоря, — світало. Час кінчати спостереження. — Архімед! — гукнув Тюменєв. — Архі-ме-ед! — Його ще нема, Іване Івановичу, — почувся з лабораторії голос Аркусова. — Як це — ще нема? Вже пішов, хочете ви сказати? Ах, так… — То ж бо й воно, — неголосно вказав Аркусов, повторюючи улюблену примовку Тюменєва. Іван Іванович згадав, що сам звільнив Архімеда від усіх нічних робіт в обсерваторії, щоб той міг зайнятись виключно обчисленням. Досі Архімед працював майже цілодобово, дуже перевтомився, проте не хотів кидати астрономічних спостережень, доки Тюменєв, — це було вчора ввечері, — не нагримав на нього: — Отак ти до запалення мозку допрацюєшся! Якщо ти ще ночами в обсерваторії працюватимеш, то вчасно не скінчиш своїх обчислень. І ми пропустимо момент, єдиний у житті не тільки нашому, а й усього людства. Марш додому і лягай спати, а завтра, коли голова буде свіжа, сідай за обчислення! — І Тюменєв майже виштовхнув Архімеда з обсерваторії, вигукнувши в темряву: — То ж бо й воно! — Ну й вітер! З ніг валяє, — сказав Аркусов, входячи до обсерваторії. — І не те ще буде, — зауважив Тюменєв, підводячись з крісла. — Зоря працює. — Дозвольте провести вас додому, Іване Івановичу. — Дякую. Не турбуйтеся. Сам дійду. Тюменєв підійшов до дверей і спробував відчинити їх. Та двері не піддавалися. — Що таке? Певно, Микита замкнув їх на ключ, щоб вітер не одчинив. Микито! Микито! Ніхто не озивався. — Навіщо Микиті замикати, — заперечив Аркусов. — Двері одчиняються надвір. Мабуть, вітер не дає відчинити. Дозвольте, я допоможу. Аркусов щосили натис плечем. Двері трохи одчинилися, — вітер засвистів у вухах, розкуйовдив волосся, — і зразу ж щільно причинилися. Знову натиск плечем — двері навіть не одхилились. — Спробуймо вдвох, — запропонував Тюменєв. — Раз, два, три! Ой, ой!.. Плече забив. З таким самим успіхом ми могли б натискати на залізобетонну стіну. — Справді, знаєте… — озвався Аркусов, теж потираючи забите плече. — Цікаво! В пастку попали. В'язні урагану, — Тюменєв розсміявся. — Оце так зоря! Які діла робить! Яка здоровенна сила! — Доведеться тут відсиджуватись, доки вітер ущухне. — Відсиджуватись? Не згоден, — сказав Тюменєв. — Олена Гаврилівна, мабуть, хвилюється. Я йду, а ви як хочете. — Але ж ми й дверей відчинити не можемо. — То й не треба! Ось люк. Він веде до підвалу, в машинне відділення. З підвалу двері виходять на захід, а вітер дме зі сходу. Ті двері ми напевне відчинимо. Ходімо!
6. Крізь повітряний потік
Низькі залізні двері підвалу були відчинені навстіж. Біля дверей у напівтемному підвалі сидів Микита, посмоктуючи люлечку. — Вітер загнав, одсиджуюсь, — пояснив він Тюменєву. — Хотів пройти до корпусу, але з ніг так і валяє. Не йдіть і ви, Іване Івановичу. — Дурниці, — сказав Тюменєв і сміливо вийшов з підвалу. Аркусов не одставав від нього. Будівля прикривала їх од вітру, і вони щасливо пройшли кілька кроків уздовж стіни круглої башти, але як тільки поминули її, вітер зі свистом ударив у груди й обличчя. Тюменєв зігнувся під прямим кутом і рушив уперед, та скоро відчув, що задихається. Спробував іти задки, але порив вітру одразу ж збив його з ніг. Аркусов допоміг професорові підвестися. Тюменєв уже не заперечував проти допомоги. — Прикрийте
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (71) »