мацаків, які оголяли його, вистежували й викривали, він почував страшенну і відчайдушну втому. Ненавидів їх, оті мацаки, і був певен, що саме вони і становлять загрозу для його шлюбу. Він завжди вважав (сумління його тут було войовничо чисте), що як часом і бреше дружині, то лише тому, що хоче пощадити її, убезпечити від зайвого збурення, і що вона сама завдає собі болю отими підозрами.
Він нахилився до неї й прочитав у її очах підозру, смуток і кепський гумор. Йому закортіло жбурнути той букет додолу, та він опанував себе. Знав, що найближчими днями доведеться зберігати самовладання у набагато прикріших ситуаціях.
— Тобі неприємно, що я приніс квіти вже ввечері? — запитав він.
Дружина відчула роздратування в його голосі, подякувала і пішла налляти води у вазу.
— Клятий соціалізм! — сказав Кліма.
— Чому?
— А ось чому! Нас весь час змушують грати задурно. То в ім’я боротьби з імперіалізмом, то в річницю революції, то на день народження якогось партійного начальника, і я мушу погоджуватися, бо оркестр ліквідують. Уявити собі не можеш, як розлютивсь я сьогодні.
— З якого приводу? — байдуже запитала вона.
— Під час репетиції прийшла голова комісії міськради і почала пояснювати, що ми повинні грати й чого нам грати не можна, а наприкінці зобов’язала дати безоплатний концерт для Спілки молоді. Та найгірше те, що завтра я мушу цілісінький день пробути на одній дурнуватій конференції, де нам розповідатимуть про роль музики в будівництві соціалізму. Ще один день пропадає, геть пропадає! І якраз на твої народини!
— Таж не триматимуть вони тебе до ночі!
— Авжеж, ні. Але ж ти знаєш, у якому стані прийду я завтра додому. Ото й вирішив, що ліпше сьогодні побути удвох спокійненько, — сказав він і взяв її руки в свої долоні.
— Ти такий добрий, — мовила пані Клімова, і з її тону він зрозумів, що вона не повірила жодному слову з того, що він допіру сказав про ту завтрашню конференцію. Звісно, вона не зважилася показати, що не вірить йому. Знала, що недовіра доводить його до сказу. Але Кліма вже давно перестав розраховувати на її віру. Хоч правду він казав, хоч брехав, — завжди підозрював її в тому, що вона підозрює його. Проте жереб уже було кинуло, й він і далі мусив грати у гру — вдавати, наче вірить у те, що вона вірить йому, а вона (з сумним і відсутнім виразом на обличчі) ставила йому запитання про ту гадану завтрашню конференцію, вдаючи, що не сумнівається в її існуванні.
Потім вона пішла в кухню приготувати вечерю. І пересолила її. Куховарила вона завжди’дуже добре, із задоволенням (життя не розбестило її, і вона не втратила звички до хатніх справ), тож Кліма здогадався, що цього разу вечеря була невдала лише тому, що його дружина страждає. Уявив собі, як вона болісним, рвучким рухом сипле ту зайвину солі у страву, і серце його стиснулося. У тих пересолених куснях він наче осягав смак її сліз і поглинав свою провину перед нею. Він знав, що Каміла потерпає від ревнощів, знав, що вона знову не спатиме вночі, йому кортіло приголубити її, пригорнути до себе, втішити, але він усвідомлював, що це було б зайве, бо з тієї ніжності її мацаки відразу б запідозрили, що на душі в нього нечисто.
Нарешті вони пішли у кіно. Герой картини трохи підбадьорив Кліму, бо примудрявся з неабиякою певністю весь час уникати різних пасток і небезпек. Він уявляв себе на його місці й думав, що умовити Ружену на той аборт буде напрочуд легко, що він завиграшки зробить це завдяки своєму чару і талану.
Потім вони вклалися обоє в широке ліжко. Він дивився на неї. Вона лежала горілиць, голова вгрузла в подушку, підборіддя трохи зведене догори, очі втупилися в стелю, і в тому скрайньому напруженні її тіла (вона завжди нагадувала йому струну, казав їй, що в неї «душа струни»), він умить збагнув усю її сутність. Так, часом йому траплялося (то були чудесні миті) за однісіньким її порухом чи жестом зненацька охопити всю історію її тіла і її душі. То були періоди не лише виняткового ясновидіння, а й цілковитого зворушення; адже ця жінка кохала його ще тоді, коли він був ніхто, вона ладна була всім пожертвувати задля нього, навмання вгадувала всі його думки, тож він міг розмовляти з нею про Армстронга і Стравинського, про всіляку дурню і про важливі речі, вона була для нього найближча з-поміж усіх людей на світі… Потім він уявив мертвим це прегарне тіло, це гоже обличчя, і подумав собі, що й однісінького дня не зможе прожити без неї. Він знав, що здатен захищати її до останнього подиху, що ладен віддати за неї своє життя.
Але те почуття шаленого кохання було тільки кволим проблиском, бо всю його свідомість охопили тривога і жах. Він лежав біля Каміли, знав, що безмежно кохає її, та думками був далеко від неї. Він пестив її обличчя, наче пестив його з незмірно далекої далечини у кілька сотень кілометрів.