і відразу відчула, що спинка крісла от-от зламається, а коліщата не їздили, їх заклинило, до того ж усі одночасно. На столі стояв комп’ютер, але такий старезний, що навряд чи вона могла побачити подібний ще у когось у цьому приміщенні. Мей не знала, що і думати, а тимчасом її настрій падав чимраз глибше у ту прірву, де вона перебувала останні кілька років.

Цікаво, чи взагалі хтось працює у комунальних підприємствах? Як це Мей до такого докотилася? Як вона там витримувала? Коли знайомі запитували про роботу, їй легше було збрехати і назватися безробітною. І якби це не в рідному місті, то чи було б краще?

Після шести чи й семи років нелюбові до свого міста і докорів батькам за їхній переїзд, за те, що запхали її в цю вбогу діру, де бракувало геть усього — розваг, ресторанів, просвітлених умів, — Мей останнім часом почала згадувати Лонґфілд навіть із якоюсь теплотою. Невеличке містечко між Фресно і Транквіліті, засноване 1866 року фермером із небагатою уявою, який сам і дав йому назву. Сто п’ятдесят років потому населення містечка зросло мало не до двох тисяч душ, більшість людей їздили на роботу за двадцять миль до Фресно. Лонґфілд був недорогою для життя місциною, тож батьки друзів Мей працювали охоронцями, вчителями, водіями фур і любили полювати. З випускного класу Мей, а це вісімдесят один учень, вона стала однією з дванадцятьох, хто вступив на чотирирічне навчання до коледжів, і єдина з усіх подалася аж до Колорадо. Думка, що вона поїхала так далеко і влізла у борги лише задля того, щоби повернутися додому і працювати у місцевій комунальній службі, просто з’їдала поїдом її та її батьків, хоча на словах вони тільки нахвалювали Мей, казали, що вона все робить правильно, бо вхопилася за надійну можливість виплатити взяті кредити.

Східна будівля комунальної служби «3В» — це була така собі трагічна цементна коробка з вузькими вертикальними щілинами замість вікон. Стіни більшості офісів складено зі шлакоблоків і пофарбовано в нудотний зелений колір. Працюєш ніби у заводській роздягальні. Вона була тут молодша за всіх принаймні років на десять, і навіть ті, хто мав за тридцять, все ж таки походили з минулого сторіччя. Вони страшенно дивувалися з її комп’ютерних навичок — насправді дуже посередніх, точнісінько таких, як у всіх її знайомих. Але у колег по роботі з подиву аж дух перехоплювало. Називали її Чорною Блискавкою, мляво натякаючи на волосся, і казали, що може далеко піти у комунальній службі, якщо вдало розпорядиться своїми козирями. Пророчили, що за чотири чи п’ять років вона зможе стати начальником відділу інформаційних технологій на всій підстанції! Роздратуванню не було меж. Не для такої роботи вона вчилася за $ 234 000 у гуманітарному коледжі. Але хай там яка — це була робота, а Мей потребувала грошей. Ненажерливі позики на навчання вимагали щомісячної підгодівлі, тому вона влаштувалася на роботу і отримувала свою зарплату, одначе сама, як та риба, шукала глибшого місця.

Її безпосереднім керівником був такий собі Кевін, який, хоч і обіймав посаду інженера з розвитку технологій, але нічогісінько, хоч як крути, у тих технологіях не тямив. Він розумівся на дротах і всіляких там приладах; йому б у підвалі бавитися радіоаматорством, а не керувати Мей. Щодень упродовж місяців ходив у строгих сорочках з коротким рукавом і в позбавлених смаку краватках кольору заржавілого заліза. Він страшенно дратував, із його рота вічно тхнуло шинкою, а віхті вусів під постійно розширеними ніздрями, немов дві лапки якось звірка, показували на південний захід і південний схід.

Ніхто б не зважав на нього та його вади, якби він не думав, що Мей має дуже перейматися роботою. Але він вважав, що Мей, випускниця Карлтону, мрійниця, якої ще треба пошукати, цілковито віддається роботі у службі з електро- та газопостачання. І начебто мусила страшенно засмутитись, якби він сказав, що сьогодні вона працювала абияк. Мей це страшенно дратувало.

Щоразу, коли викликав її до себе у кабінет, зачиняв двері і сідав на край письмового стола, її мукам не було меж. «Ти хоч розумієш, чого я тебе викликав?» — запитував він, ніби патрульний на кільцевій, зупинивши за правопорушення. А коли був задоволений виконаним завданням, то ще гірше — починав її хвалити. Називав своєю протеже. Йому подобалося те слово. Відвідувачам так і казав:

— Це моя протеже, Мей. Тямуча і кмітлива, ну, майже завжди, — і підморгував, ніби він капітан, а вона його перший помічник, ніби разом ходили не в одне бурхливе плавання, тому віддані одне одному довіку. — Якщо робитиме, як їй кажуть, то далеко у нас тут піде.

Її аж вивертало. Щодня, поки Мей півтора року працювала на цій роботі, у неї невідступно крутилося в голові: а чи не звернутися до Енні по допомогу. Не належала до людей, які би про щось таке просили чи благали про порятунок або спасіння. Не мала вона у своїй натурі настирливості, улізливості, отієї пробивучості, як казав тато. Її батьки були тихі люди, які не хотіли нікому надокучати, — тихі та горді, тому ні від кого не чекали послуг чи ласки.

Мей вдалася у них, але робота зігнула її, тож була вже готова на все, лишень би звідти піти. Вже від усього аж нудило. Зелені шлакоблоки. Бачок із питною водою. Обчислювані машини мало не на перфокартах. А оті грамоти, коли хтось спромагався на щось незвичайне. А ще ж і робочий день! Справді, з дев’ятої до п’ятої! Все це було відголоском іншої епохи, давно і заслужено забутої, і тоді Мей думала, що не лише вона невідь на що тратить своє життя, а й уся комунальна служба працює, тільки щоб працювати, намарне витрачає людський потенціал і гальмує обертання земної кулі. Робоча комірчина у тій конторі, її комірчина, була взірцем застою. Низькі стіни навколо, що мали би допомагати зосередитися на праці, оббито мішковиною, начебто інше оздоблення могло відволікти і спонукати до думки про екзотичніший спосіб гаяти час. Та все ж таки довелося на півтора року застрягти у конторі, де вважали, що з усіх вигаданих людиною і запропонованих природою матеріалів їхні співробітники зранку до ночі мають щодня споглядати мішковину. Брудну, неочищену мішковину. Закуплену на гуртівні, грубу, бюджетну мішковину. «Господи», — лише й подумала вона, звільняючись із роботи, і заприсяглася більше не бачити, не торкатися і назавжди забути про існування тієї тканини.

Тому не очікувала побачити її знову. Не так уже й часто за межами дев’ятнадцятого сторіччя, за порогом тогочасного, як колись казали, «залізного склепу» ми натрапляємо на мішковину. Мей була певна, що більше ніколи її не побачить, аж ось маєш, на новому робочому місці у «Сфері» знову мішковина, тож, отак