А страх набирав силу. Ритм барабанів пришвидшився, і по всьому Теночтітлані лунали сурми і крики перестороги мексиканців: йдуть, чужинці йдуть, готуйтеся зустріти їх і не залишайте жодного живим. З ночі з‘являлися сотні й тисячі воїнів, які натовпом налітали на колону, лагуна і канали були вкриті пірогами з індіанцями, що верещали на всю горлянку, проходи і мости були закупорені мертвими кіннотниками, покинутими тюками з золотом і озброєними та лютими мексиканцями, які жбурляли списами, посилали стріли, вимахували довбнями. Коні ковзали на мокрій від зливи дорозі, з криком падали люди з випотрошеними нутрощами, а іспанці просувалися вперед, напотемки, через броди з наполовину зведеними мостами, по пояс у воді, обтяжені золотом, під вагою якого багато хто потонув. Назад, завертаємо, гукали деякі й бігли, щоб знов зачинитися там, звідки вже ніколи не вийдуть. Інші, стиснувши зуби, перли вперед, вперед, серед натовпу індіанців, шпагами пробиваючи собі шлях у Такубу, Веракрус чи в самісіньке пекло; а Кортес і решта кінних дали шпори і вже мчали недосяжні вперед, залишаючи далеко позаду мости й тих, хто йшов пішки, залишаючи позаду ар‘єргард затоплений тисячами спраглих помсти мексиканців, ар‘єргард, від якого залишився тільки хаос людей, що розпачливо билися, щоб пробити собі шлях, крики з усіх боків, крики чоловіків, що кололи закривавленими шпагами, крики поранених і тих, хто вмирав, крики мексиканців, які з нечуваною мужністю налітали на солдатів вкритих залізом, кров‘ю і болотом з каналів, крики полонених іспанців, яким перерізали сухожилля на ногах, щоб вони не втекли, перш ніж тягнути їх до пірамід святинь, де жерці вже не справлялися, а кров лилася густими струменями під дощем.
Солдат з блакитними очима бився відважно, розпачливо, хлюпав по болоті, ударами шпаги пробиваючи собі шлях. Мішок з золотом відтягував йому плече, але він не збирався залишати його. Надто далеко він зайшов в пошуках цього золота, і не мав наміру повертатися без нього. Він просувався вперед з групою товаришів, які билися немов скажені пси, вбивали і вбивали, без перерви, час від часу дехто з них падав, когось хапали руки мексиканців і поки їх тягнули, лунали їхні крики. Через імлу і зливу ніч ставала щораз чорнішою і дедалі непрогляднішою, на вершинах святинь палали смолоскипи, освітлюючи силуети, що билися на червоних сходах, обсидіанові ножі невпинно здіймалися і опускалися, продовжували гриміти барабани. Бум, бум, бум, бум. Але солдат з блакитними очима їх вже не чув, бо серце в грудях і кров у скронях гупали ще міцніше. Ноги тонули в болоті, а рука вже змучилася вбивати. Пірога виригнула нових воїнів, які з вереском накинулися на їхню групу, і вона розпалася, почувся голос капітана Альварадо, який гукав біжіть, біжіть, позаду вже нікого немає, біжіть скільки можете і кожен рятує свою шкіру. Після цього почалася справжня різня, бух, бах і чик, розірвана плоть, удари дрючком і уколи шпагою, солдат почув нові крики іспанців, що вмирали, або благали милосердя, коли їх тягнули в бік святинь і сказав собі: тільки не я. Син моєї матері так не закінчить.
Я доберуся до Веракрус, і до Куби, і до Іспанії, куплю землю, що чекає на мене і постарію, розповідаючи тисячі разів про цю паскудну ніч. Золото важило щораз більше і тягнуло в болото, але він не збирався залишати його, я ніколи не залишу це золото, бо заплатив і продовжую платити за кожну унцію. Солдат побачив перед собою темні очі, схожі на очі тієї індіанки, про яку він інколи думав, але ці були сповнені ненависті і рука, яка здіймалася перед ним, розмахувала дрючком. Він притиснувся до мексиканця, маленького, проте мужнього воїна, і разом вони кружляли по болоті, той завдавав ударів дрючком, він ножем. Різонув коротко кинджалом, бо десь загубив шпагу. Забери мене звідси, Боже, забери мене звідси, Боже, трясця твоїй матері, забери живцем, хай тобі чорт, забери і половину золота я витрачу на службу божу, і на твоїх клятих священників, на все, що ти тільки, курва, хочеш. Доведи мене живцем до Веракрус. Доведи мене живцем до Такуби. Доведи мене живцем хоча б до найближчого моста, а далі я вже якось сам.
Він брів уперед, а поряд вже не було жодного іспанця. Я останній, подумав. Я останній з наших в цьому клятому місці. Я ар‘єргард авангарду, який вже далеко звідси. Я ар‘єргард Кортеса, йоб його мать, а це золото важить стільки, що я вже не можу йти. Він був мокрий, вкритий болотом і кров‘ю, своєю і мексиканця, ноги відмовлялися рухатися, а рука боліла від постійного вимахування ножем. Він охрип від криків, в нього палали легені й голова; проте пустка в серці не зникла і він не міг припинити думати про неї. Мабуть, вона десь в місті зі своїм байстрюком в животі, спостерігає за подіями. Спостерігає, як з чужинців роблять котлети. Можливо навіть думає про мене. Можливо запитує себе, чи мені вдалося втекти. Можливо навіть шкодує, що я йду.
Ще більше індіанців. Тепер він вже не намагався втікати. Не було сили, тож вдарив без переконання кілька разів ножем, коли на нього з криками налетіла юрма. З однією рукою на мішку з золотом і кинджалом в другій, він різонув кілька разів, поки не відчув удар по голові, потім ще один і ще, кілька пар