мов цукровою пудрою. Мати обтрушує свій стілець рукою, перш ніж сісти. Без жодних ефектних жестів батько набирає повітря й починає. Він читає плавно, до душі. Більшість сучасних віршів залишають мене байдужим. Забагато про себе, надто прохолодно про інших, забагато скарг на один короткий рядок. Але теплі, як братські обійми, Джон Кітс і Вілфред Оуен. Я відчуваю їхній подих на своїх губах. Їхній цілунок. Хто не хотів би написати: «Чорнослив, в цукрі яблука, айва» або «Дівоча блідість буде саван їм»?^[5]

Я уявляю, якою бачать її з іншого кінця кімнати його перейняті захватом очі. Вона сидить у великому шкіряному фотелі із Фройдового Відня. Гнучкі босі ноги красиво злегка підгорнуті під себе. Одна рука, зігнута в лікті на підлокітнику, не дає її голові впасти, пальці іншої легко туркотять по кісточці на нозі. Спекотне надвечір’я, вікна розчинені, приємно гудуть машини в Сент-Джонз-Вуд^[6]. Материне лице задумливе, нижня губа важка. Вона змочує її бездоганним язиком. Кілька білявих кучериків волого припали до шиї. Бавовняна сукня — вільного крою, щоби вмістити мене,— блідо-зелена, блідіша за її очі. Розмірена робота вагітності триває, і мати приємно стомлена. Джон Кернкрос бачить літню червінь на її щоках, чудову лінію шиї, й плеча, й набряклих грудей, багатонадійний пагорок, що є мною, безсонячну блідоту її гомілок, незім’яту підошву однієї заголеної ноги, рядок невинних пальчиків на ній, що вмаляються, як діти на родинній фотографії. Усе в ній, думає він, доведене ваготою до досконалості.

Він не бачить, що вона чекає, аби він пішов. Що є щось неправильне в її наполегливому бажанні, щоб він жив деінде в цей час, у наш третій триместр. Чи може він справді бути настільки покірним співучасником власного винищення? Такий великий дядько, я чув, метр дев’яносто, велетень із буйним чорним волоссям на дужих руках, здоровенний дурень, який вірить, що розумно давати дружині «простір», котрого вона, за її словами, потребує. Простір! Хай загляне сюди, де я останнім часом ледве можу зігнути палець. У материному мововжитку «простір» та її потреба в ньому є неподобною метафорою, якщо не синонімом. До егоїзму, хитрості, жорстокості. Але чекайте, я люблю її, вона моє божество, я її потребую. Я передумав! Я казав зопалу, мені було дуже погано. Я помиляюся так само, як мій батько. І це правда. Її краса, й далекість, і твердість — нероздільні.

Над нею, як я це бачу, стеля, розпадаючись, випускає раптову хмару закружілих часточок, що мерехтять, пропливаючи в сонячному стовпі. І як вона мерехтить проти розтрісканої брунатної шкіри крісла, де Гітлер або Троцький, або Сталін розвалювались у свої віденські дні, коли були лише ембріонами майбутніх себе. Я визнаю поразку. Я належу їй. Якби вона наказала, я теж поїхав би до Шордіча й няньчив себе у вигнанні. Пуповина тут не потрібна. Ми з батьком з’єднані нашою безнадійною любов’ю.

Попри всі знаки — її скупі відповіді, позіхання, загальну неуважність — він засиджується до раннього вечора, мабуть, сподіваючись на вечерю. Але мати чекає на Клода. Нарешті вона випроваджує чоловіка, заявивши, що потребує відпочинку. Вона проводить його до дверей. Хто не помітив би журби в голосі, яким він, вагаючись, із нею прощається. Мені боляче думати, що він воліє витримати будь-яке приниження, аби на кілька хвилин довше пробути при ній. Ніщо, окрім хіба його натури, не заважає йому зробити те, що зробили б інші,— піти, відсунувши її, до хазяйської спальні, кімнати, де були початі він і я, простягтися на ліжку чи у ванні, серед грубих клубів пару, тоді запросити своїх друзів, налити вина, бути господарем у своєму домі. Натомість він сподівається домогтися свого добрістю й самовідданою чулістю до її потреб. Я хотів би помилитися, але гадаю, що він зазнає поразки двічі, бо вона й далі зневажатиме його за слабкість, і він страждатиме навіть більше, ніж мав би. Його відвідини не завершуються, вони поступово сходять нанівець. Він залишає по собі в бібліотеці поле з відгомонів свого смутку, уявний обрис, розчаровану голограму, що досі займає його стілець.

Тепер ми підходимо до парадних дверей, де вона його випроваджує. Усі ці різноманітні знаки спустошення було вже багато разів обговорено. Я знаю, що одна завіса дверей відійшла від лиштви. Цвіль перетворила архітрав на спресований пил. Деяких плиток із підлоги бракує, інші полупалися — георгіанські, у колись яскравому ромбічному візерунку, де їх нічим тепер замінити. Приховують ці тріщини й дірки поліетиленові пакети з порожніми пляшками та гнилою їжею. Розсипаючись під ногами, вони слугують емблемою домашнього запустіння: уламки попільничок, картонні тарілки з огидними кетчуповими ранами, гойдання чайних пакетиків, ніби манюніх мішечків зерна, яке могли б запасати миші чи ельфи. Прибиральниця пішла в печалі задовго до моєї появи. Труді знає, що це не для ваговитої жінки — закидати сміття до високолядних баків на колісцях. Вона легко могла б попросити батька прибрати в передпокої, але не просить. Хатні обов’язки можуть надавати хатні права. І вона, певно, працює над розумною історією про те, як він її покинув. Клод залишається в цьому плані гостем, стороннім, але я чув, як він казав, що прибирання в одному кутку одразу підкреслило б хаос у решті будинку. Попри спеку, я добре захищений від смороду. Мати зазвичай жаліється, але мляво. Це тільки один вияв домашнього занепаду.

Можливо, вона думає, що кулька сиру на його черевику або вигляд помаранчі біля плінтуса, оброслої кобальтовим хутром, скоротить батькове прощання. Вона помиляється. Двері відчинені, він стоїть, переступивши через поріг, а ми з нею — просто в передпокої. Клод має прийти за п’ятнадцять хвилин. Іноді він приходить раніше. Тому Труді стривожена, але намірилася мати сонний вигляд. Вона стоїть на яєчній шкаралущі. Квадрат масного паперу, що колись огортав кусень вершкового масла, зачепився за її сандалю й засмальцював їй пальці. Скоро вона в жартівливій формі переповість це Клодові.

Батько каже:

— Слухай, нам справді треба поговорити.

— Так, але не зараз.

— Ми весь час відкладаємо.

— Я не можу тобі передати, яка я втомлена. Ти не уявляєш. Мені просто треба лягти.

— Звісно. Тому я й думав переїхати назад, щоб я міг...

— Джоне, будь ласка, не зараз. Ми це вже проходили. Мені треба більше часу. Спробуй поставитися з розумінням. Я виношую твою дитину, ти не забув? Зараз не час думати про себе.

— Я не хочу, щоб ти була тут сама, коли я міг би...

— Джоне!

Я чую, як він зітхає, обіймаючи її настільки міцно, наскільки вона дозволяє. Тоді я відчуваю, як її рука висовується, щоби взяти його за зап’ястя, як я розумію, обережно уникаючи його