Віктор Положій ЧОВЕН У ТУМАНІ

Ключ був старий, і замок був старий. Таких уже не роблять. Але ключ повернувся легко, замок клацнув м’яко, хоч у ньому і відчувалась якась таємнича монументальність, і Головчак подумав, що доведеться поморочитись, міняючи цей брухт на замок англійський, більше схожий на іграшку.

— Вміли колись люди робити, — буркнув, проте вголос, відчиняючи двері.

— То, може, хай залишається? — невпевнено озвалася позаду Валентина.

— Побачимо…

— А поряд і англійський можна врізати.

— Побачимо… Тут ще он і вічко свердлити доведеться. А деревина міцна, дай боже… — Головчак поставив у куток важку авоську (фарби, пляшечки з розчинниками, інструменти, замазка…) і, не обертаючись, гукнув до дружини: — Чого стала на порозі? Заходь, хазяйка ж наче.

— Нарешті… — мало не схлипнула з радості Валентина. — Аж не віриться. Самі собі господарі, Павлушо…

Головчак тільки гмукнув іронічно, та все ж і в його душі схлюпнула пругка хвиля радості: квартира — це таки незалежність; не буде більше гуртожитського гамору, отих довгих коридорів, захаращених дитячими колясками, сірих душових з вічними виставками випраної білизни, тісних кухонь, щотижневих комісій по перевірці чистоти, вивчаючих поглядів відставників-вахтерів, — не буде вже всього того, що тяглося стільки років і що спізнали вони обоє: і коли холостякували, і коли побрались. А відтепер — власна квартира. Можна видихнути з себе минуле, як перероблене легенями повітря, і починати жити по-справжньому.

А з квартирою — не було б щастя, так нещастя помогло. Вони давно стояли на черзі й десь за півроку мали б отримати свою однокімнатну в новому будинку на Оболоні. Аж почалися розмови, що в їхньому відомстві звільнилося — померла якась самотня бабуся — мешкання у будинку старому, тут же, на Подолі. Хлопці знайомі — а в Головчака як водія продуктової машини було їх багато — почали радити, що, мовляв, Павле, ти на черзі перший, а те, що будинок старий, — дурниці, навіть ліпше: квартира така ж однокімнатна, але площа набагато більша, стеля вища, стіни товщі, вікна ширші, ну, підремонтуєш, поможемо, не лови гав. Слово за слово, дійшло до місцевкому, де без зайвого клопоту, зважаючи на Вальчині грамоти, зароблені на посту продавця овочевого магазину, й вирішилася справа.

Одного разу вони вже були тут — коли отримали ордер, а з ним і ключі в жеку. Зайшли просто глянути. В квартирі ще стояли старі меблі покійної, було якось похмуро й сумно, але Головчак тоді ж відзначив, що метраж і справді немалий, кімнату можна перегородити на дві, ванна й кухня просторі, отож…

Він і тепер згадав, про що тоді подумав. Отож у разі розлучення можна спокійнісінько обмінятися на дві однокімнатні. Валентина вже зайшла, хоч дверей і не зачинила, і стояла в нього за спиною, певно, ніяк не могла відійти від хвилювання, і він не поспішав обернутися, ніби застиг на мить. Не хотілося йому бачити її обличчя, що розпливалося від радості: очі розширені, губи розтулені, ніби вицвілі, бо ніколи не користується помадою, обличчя бліднувате, як завжди, та ще й невиразне при коротко стриженому рідкому русявому волоссі. У Головчака мимоволі вирвалося коротке зітхання. І ще отой запах злежаних овочів який не перебивається й духами. Бо не знає Валька, які підібрати, — як була селючкою, так і лишилася. Та на самій картоплі за день на французькі чи арабські можна спокійно заробити!.. А то тільки грамоти, подяки… Грамоти не пахнуть. Головчак відчув, що в ньому починає вирувати злість. І те, що досі неясно сполохувалося в ньому, в чому він не хотів зізнаватися собі відверто, тепер розросталося в ту нав’язливу думку, яка, хоч і намагаєшся певний час її приховувати, точить тебе, мов шашіль: хату відремонтувати так, щоб можна було пристойно обміняти, від Вальки піти й жити спокійно.

— Глянь, Павлушо, — озвалася першою Валентина, — тут наче хто був.

«Жила ж…» — мало не гиркнув Головчак, але голос дружини змусив його насторожитись: Валентина й сама знала, що тут жили до них, зараз її здивувало щось інше.

Він навмисне нехотячи обернувся, вдавано неуважно ковзнув поглядом у глиб квартири. Всі двері з коридора — в кімнату, кухню, ванну— відчинені навстіж. Може, тому помешкання одразу видалося великим і світлим. Квартира зовсім порожня, меблі кудись щезли. Головчак починав потроху розуміти, що здивувало дружину. Чисто було скрізь, не так, як у квартирах, з яких щойно вибрались. Ніяких тобі дірок від видертих цвяхів, поколупаних стін, обірваних шпалер, подзьобаної підлоги.

— Може, це з жеку ремонт зробили? — невпевнено спитала Валентина.

— Діждешся… Щоб так швидко? Хоч це і їхній обов’язок. Тут не те. Хіба не бачиш? — заговорив, щоб не виказувати свого здивування, Головчак. — Певно, ремонт робився місяців два тому. Стара збиралася довго жити. Ще й фарба на підлозі не вичовгалась.

Скрізь було чисто, справно працювала електромережа, не капало з кранів. Хоч одразу вселяйся й живи. Хіба що вікна пофарбувати та стіни у ванній.

Головчак і не помітив, коли дружина встигла надіти фартушок і запнутися білою косинкою. І одразу ніби помолодшала, стала схожою на дівчинку-підлітка. Стояла в дверях освітленої ванної, позад неї з обох кранів била тугими струменями вода, — усміхалась, і обличчя вже не розтікалось безбарвними хвилями. Майже така, як була колись…

— Павле, глянь, — діловим тоном озвалася Валентина, показуючи через коридор у жилу кімнату, — все винесли, а картину забули.

— Я бачив, — кивнув Павло, — мазня базарна. Те саме, що й лебеді на клейонці. Кому вона потрібна? Викинемо. В який колір ванну фарбуватимемо?

— У світло-голубий, мабуть, еге?

Над головою Головчака по-старечому кашлянув дзвоник.

— О, не встигли поселитись, а вже гості, — всміхнувся Павло і відчинив двері.

— Можна до вас? — На порозі стояла літня повна жінка у ситцевому халаті й домашніх капцях. Уста її всміхались, а очі дивилися насторожено-вивчаюче. — Сусідка я, Ганна Василівна.

— Заходьте, заходьте, прошу, — ширше розчинив двері Павло і відступив убік. — Через поріг, кажуть, не вітаються.

— А так, так, — радо погодилася жінка, і Головчак помітив, що настороженості в її очах поменшало.

Він обережно потис руку Ганни Василівни і назвав себе.

— Валю! — гукнув вимогливо-весело. — А йди-но сюди! Сусідка ось наша, Ганна Василівна.

— Ой, та в нас же тут… — вискочила з ванної Валентина і ніяково розвела руками.

— Нічого, нічого! — підбадьорила їх сусідка. — Молоді — обживетеся.

— Аби злагода була, — з