«Sollten sie am Arsch zu Hause sitzen.» («Треба вам було сидіти на дупі вдома...»)
Я вийшов на перон і підняв руку, паровоз рушив, а начальник поїзда на ходу вскочив до штабного вагону.
«Цих німців нам сам Бог послав, — шептав диспетчер. — Будуть свідками, якщо що...» Він відкашлявся, а я почув, як вздовж залізниці від станції до станції летить звістка, як молоточок б’є по дзвонику, і я знав що це йде мій поїзд. Зайшов до диспетчерської, Губічка тримав слухавку і з того, як він зблід, я зрозумів, що це він і є, поїзд особливо призначений саме для нас.
Я вийняв ключ. Німці стояли навколо печі, нерухомо, як статуї навколо чумної колони на нашому майдані. Раптом один з них розплакався, якось дивно, наче туркотів, як голуби пана начальника, вперше від тої миті, коли німця розбудив наліт, він зміг заплакати, як людина, інші німці слідом за ним теж почали схлипувати і зрештою розревілися усі, кожен плакав по-своєму, але все це були звичайні людські ридання, плач над бідою, що так раптово на них впала. У одного німця, який стояв, притулившися головою до холодної стіни, пішла носом кров і він з’їхав додолу, залишаючи на стіні червону доріжку.
Диспетчер Губічка підняв голову і глянув на мене з-під кашкета, що був насунутий майже на самі очі.
Я вибіг надвір і виставив в’їзний семафор на «Шлях вільний», а виїзний залишив на «Стій».
Підійшов диспетчер, я витяг з кишені вибуховий пристрій і присвічував ліхтариком, поки він крутив ручками, наче налаштовував телеграфний апарат.
Голубам все не спалося, вони невпинно туркотіли і падали з жердин, було чути, як вони шурхотять крилами по стінах голубника.
Диспетчер Губічка подав мені руку, холодну і вогку, як рибина. І я пішов вздовж колії. Довга хмара наповзла на місяць і сипонула мерзлим снігом, я обернувся і побачив вдалині фару локомотива. Місяць вийшов із снігової хмари і навколишні поля заіскрилися в морозній ночі, я почув, як всі ці крижані кристалики цокають, наче в кожному ходить крихітна кольорова секундна стрілка. Я виліз на вежу семафора, як по драбині. Хмара знову закрила місяць і з неї посипалися сніжинки, легкі і прозорі, як метелики-одноденки. Я сів верхи на ліхтар. Локомотив в’їздив на станцію і жалісно свистів, не маючи дозволу на подальший рух. Я відчув, як крило семафору під моєю рукою піднялося, а ліхтар поміняв червоне світло на зелене. Крило семафору було більше за мене і в положенні «Шлях вільний» закрило мене майже повністю. Локомотив засвистів, я побачив, як диспетчер зеленим ліхтарем подає машиністові знак, що можна проїздити, я сидів на семафорі, сипав сніг, я відчував, як сніжинки дзьобають мене в обличчя, пристрій був уже у мене в руці, я чув, як цокання його механізму переходить в мене, внизу пройшов локомотив, вкритий маскувальною тканиною, щоб пілоти штурмовиків не бачили жару топки, потім пішли вагони, один за одним, відкриті піввагони, доверху навантажені боєприпасами в ящиках, перекладених соломою, три, чотири, п’ять вагонів, рахував я, місяць ледь просвічував крізь темну снігову хмару, як обруч, що лежить на дні бурхливого струмка, сім, вісім, дев’ять, сніг став таким густим, що я вже не бачив ані локомотива, ані останнього вагона, одинадцять дванадцять, тринадцять, коли піді мною опинилася голова наступного вагону, я легко, як квітку до річки, кинув бомбу, розрахунок був точний і вона упала прямо на середину вагона, тепер вона лежала зверху на вантажі, відраховуючи час до кінця цього поїзда особливого призначення, я проводжав вагон поглядом, поки він не зник у сніговій імлі, я вирішив, що залишуся нагорі і звідти, як мисливець, слідкуватиму за поїздом всі чотири хвилини, що лишилися до вибуху, до мене вже наближався останній вагон з будкою на кінці, з неї раптом вихопився довгий сніп світла і уперся прямо в мене, я витяг револьвер і побачив, як унизу теж блиснув ствол. Я вистрелив, і одночасно вистрелив хтось, хто був у будці, ліхтарик упав на насип, за ним із будки випала людина і скотилася в канаву під колією. Я відчув біль в плечі, револьвер випав з руки і я почав падати, але зачепився плащем за скобу, в семафорі щось зашурхотіло, зелене світло перемінилося на червоне, крило впало в горизонтальне положення, а я висів вниз головою і слухав, як тріщить мій плащ, з моїх кишень вивалювалися ключі і монети і зі дзвоном падали додолу, я бачив як віддаляється потяг, заходячи в поворот догори колесами, наче їхав по нічному небосхилу, червоні ліхтарі на останньому вагоні поступово згасали, я бачив в канаві біля семафору вояка, що згорнувся в клубок, на нього падав сніг, кашкет злетів, оголивши лису голову, я чув, як рветься мій плащ, відчував, як у мене з-під сорочки біжить кров і стікає по шиї на голову, плащ розірвався і я сторч головою впав на чорний, просяклий олією і парою насип. Приземлився на руки і гострі камені встромилися в мої долоні. Потім я скотився в канаву і опинився поряд з німецьким вояком, який лежав на боці і наче ішов на місці, невпинно перебираючи ногами, розгрібаючи сніг важкими чоботами аж до мерзлої глини і дерну, тримався за живіт і стогнав. Я підніс руку до рота, відкашлявся і виплюнув кров. Той німецький вояк прострелив мені легені, а я йому живіт. Тепер я зрозумів, чому пан диспетчер Губічка цілий вечір відкашлювався і спльовував. Він наче бачив наперед мій кінець,