відступився, і танк його переїхав, розчавив йому голову, і більше німецькій армаді в дорозі нічого не перешкоджало. А тато потім вирушив шукати дідову голову. Той перший танк стояв аж під Прагою, чекаючи на аварійний кран. Дідова голова була розмазана між траками, і знаходилася під танком, так що татові довелося просити механіка трохи здати назад, щоб можна було виколупати дідову голову і поховати по-християнськи разом із тілом. З того часу по всій окрузі точилися суперечки. Одні кричали, що наш дідо був блазень, інші — що не зовсім, що якби всі, як наш дід, вийшли проти німців зі зброєю в руках, то хто ще знає, на що б воно з тими німцями повернулося.

В той час ми ще жили за околицею, а вже пізніше переїхали до міста. Я був звиклий до самотності, і коли опинився в місті, світ став мені затісним. З того часу тільки й міг вільно дихати, коли виходив у поля. А коли вертався назад, то одразу за мостом навколо мене знов стискалися вулиці і провулки. Стискався і я. Завжди мав, маю і буду мати таке відчуття, що за кожним вікном є принаймні одна пара очей, що за мною слідкують. Коли до мене хтось заговорював, я завжди червонів, бо відчував, що щось в мені людям вадить. Три місяці перед тим я порізав собі вени на руках, наче б то без жодної причини. Але причина в мене була і я її знав, і боявся, що кожен, хто на мене дивиться, про неї здогадується. Тому за кожним вікном були ті очі. Про що може людина думати у двадцять два роки? Я думав, що люди в нашому містечку витріщаються на мене через те, що я перерізав собі вени аби уникнути праці, яку вони тепер мають робити за мене, як робили за мого прадіда Лукаша і за діда Вілема, який був гіпнотизером, і за мого татка, який тільки для того і їздив на локомотиві чверть сторіччя, аби потім байдикувати.

Того року німці вже не контролювали повітряний простір над нашим містечком. Коли я нарешті підійшов до руїн літака, навколо виблискував сніг і в кожному кристалику наче цокала крихітна секундна стрілочка, сніг на сонці мінився усіма барвами, і я почув, що стрілочки цокають не лише в кожному кристалику, але й десь іще. Звісно, цокав мій власний годинник, але я чув іще одне цокання, воно долинало з літака, що громадився переді мною. І там дійсно цокав бортовий годинник, показуючи точний час, що повністю збігався з тим, який показували стрілки мого годинника. Потім я побачив, що під ним лежить осяяна сонцем рукавичка, і відчув, що та рукавичка не пуста, що в ній є людська рука, і та рука не сама, а приєднана до плеча, а плече — до тіла, яке лежить десь під цими уламками. Я навалився на велосипед всією вагою, навколо цокали крихітні секундні стрілки, викресані сонячними променями, а по колії вдалині, весело погукуючи, йшов товарняк, то був вугільний потяг на сто сорок колісних пар, що вертався до Мостецького басейну, в одному з вагонів заклинило гальмо, воно розжарилося і розправлений метал скрапував на колію, але німецький локомотив весело тяг і той заклинений вагон.

Завтра я стоятиму біля колій на моїй станції, де всі поїзди, що прямують з заходу на схід, позначені у розкладі непарними числами, а поїзди, що прямують зі сходу на захід — парними. За три місяці я вивчуся на диспетчера і працюватиму на вокзалі, через який проходять дві магістральні колії. Та магістральна колія, що йде із заходу на схід, має номер один, а інша, що йде зі сходу на захід, має номер два. І всі колії, що знаходяться по праву руку від колії номер один , мають непарні номери — три, п’ять, сім і далі, а всі колії, що лежать по праву руку від магістральної колії номер два мають парні номери — чотири, шість, вісім, десять і далі. Але ця нумерація лише для нас, працівників державних залізниць, бо з погляду звичайного пасажира, що стоїть на пероні вокзалу, наприклад на моїй станції, першою колією є п’ята, другою — третя, третьою — перша, четвертою — друга... Завтра рано вранці я вберуся в однострій, чорні штани і синю блузу, форменний плащ з латунними ґудзиками, які мама начистила сідолом, а потім застібну гарні комірці на мундирі та плащі, на яких нашиті однакові знаки, за якими кожен залізничник може зразу розпізнати мій чин. Шкільний ґудзик на комірці засвідчує, що я маю середню освіту. Блискуча зірка, вишита золотими нитками, дає всім знати, що я учень на залізниці. І ще на комірці сяє найгарніший знак — крилате колесо, оздоблене фіолетовими та синіми блискітками, крилате колесо, подібне до золотого морського коника. Я виїду з дому ще до схід сонця, мама дивитиметься мені вслід, непорушно стоячи за фіранкою, і за всіма вікнами, повз які я поїду, стоятимуть люди і, так само, як мама, дивитимуться на мене, відхиляючи фіранку пальцем. А я переїду міст і, виїхавши на поле, вільно зітхну. Я більше люблю їздити на службу велосипедом, ніж поїздом, бо над річкою можу вільно дихати. Тут немає жодних вікон, жодних засідок, жодних голок, встромлених тобі в потилицю.

В диспетчерській нічого не змінилося відтоді, як я був там востаннє. Блок для закривання магістральних колій нагадував велетенський гральний автомат, стіл з телеграфом стояв біля вікна, з якого було видно п’ятикілометрову польову дорогу, обсаджену старими яблунями. Дорога вела до замка князя Кінського, перший поверх якого сьогодні вранці був схований в тумані, від чого здавалося, що замок висить на золотому ланцюзі. На столі знаходилися три телеграфних апарати, випущені пів століття назад фірмою Siemens Halske і три журнали для телеграм. А ще два телефони для магістрального зв’язку та три станційних телефони. Всі вони без кінця озивалися, через що в диспетчерській постійно лунало ніжне вуркотіння, дзенькіт та щебетання телеграфів і телефонів, наче у зоомагазині, що торгує співочими пташками. Віконце до зали очікування було завішене зеленою фіранкою, підвішеною на мідних кільцях, поряд з ним стояла залізна скриня і машина для датування квитків. Диспетчер Губічка привітався зі мною і сказав, що ми працюватимемо разом, після трьох місяців лікування маю відновити навчання. Потім пан диспетчер спитав, котра година, і відгорнувши рукав на моєму зап’ясті, подивився не на годинник, а на шрами, що лишилися від порізів.

Я почервонів і зробив вигляд, що шукаю свій червоний кашкет. Він знайшовся у скрині, весь вкритий порохом, на якому відбилися сліди мишачих лапок. Обтрушуючи в променях ранкового сонця свій форменний кашкет, я почув, як в голубнику туркочуть голуби пана начальника станції. За вокзалом було видно іподром з перепонами, зменшену копію великого іподрому в Пардубицях. Князь Кінський розводив породистих коней, з якими вигравав не лише на пардубицьких перегонах, але і на ліверпульських, де заробив майже мільйон