дорослий павіан може порвати буквально на молекулярному рівні деся­тьох міцних комбайнерів, без особливих проблем і перекурів. Через те, можливо, що на природі він не п’є самогону, постійно тренується і не куре. У цирку або ж в зоопарку все трохи інакше, але навіть міських павіанів краще не чіпати, бо вони дуже хтиві і мстиві.

Взагалі, якщо коротко, життєве кредо павіана про­сте — їбись та лютуй, і пішло воно все нахуй!

Отже, Томас. Крім згаданих вище паскудних рис характеру, що передаються спадково, він набув і типово вкраїнських вад, а може, й переваг. Особистість Томаса формувалася в спопеляю­чій атмосфері провінційного робочого колективу, де тварин мордують архаїчною дресурою та гос­подарською ощадливістю. Їх профілактично пиздять, годують вареним буряком та позаторічною морквою, всіляко їбуть мозок і не дають дивитися тілівізор. Через такий кріпацький спосіб життя переважна більшість циркових мавпунів має чітку схильність до алкоголізму і плекає в собі приду­шену ненависть до широкого кола явищ.

Втеча

Одного разу, після виснажливої вистави чи то в Білій Церкві, чи то в Житомирі, Томас утік. Не можна сказати, що йому аж так поталанило, бо втік він не кудись там до Сан-Франциска, а до глибокої дупи вітчизняних реалій, де життя фактично мало чим відрізняється від життя за цирковими ґратами, коли особисті перспек­тиви доволі сумнівні, а на холодній підлозі сто­їть порожній люмінєвий полумисок з нічим. Але все ж таки іноді краще втекти, що Томас і зро­бив, бо свобода маневру для павіана — це те саме, що червоний їбальник для сільського мусора, без цього діла не буде.

Після циркової феєрії співробітники нагнали усіх тварин по клітках, а самі засіли у вагон­чику давити сливу з тутешніми клоунами і під­старкуватими дресирувальницями в блискучих купальниках на пожмаканих статурах. Клітку з Томасом закрутили на дріт, але забули замкнути на замок, чим він і скористався, бо жерти буряк і слухати всі ці п’яні базари з вагончика його вже крепко допекло. Одне й те саме роками — мелють свою нікчемну хуйню «про жізнь», крутять радіо, а під ранок хапають одне одного за мармизи і волають з вагончика прокльони на двір. Томас тихенько, аби не скрип­нуло, прочинив залізні дверцята клітки, уважно подивився на вагончик, поклав у кульок трохи буряків і вийшов на волю. Перед тим, як оста­точно чкурнути, Томас хапнув чиюсь барсетку з документами, необачливо покинуту на столі перед вагончиком, насрав у кабіні циркової ванта­жівки і, нарешті, скрутив голову пітону з сусідньої клітки, поки той спав, через застаріле світоглядне непорозуміння. Він озирнувся, зітхнув і зробив рішучий крок в прохолодну темряву вільного існування.

У цирку Томас набув певної естрадної винахід­ливості, а тому досить швидко скумекав, що без такого-сякого людського одягу йому недовго дихати омріяним повітрям соціалізації. Перше, що він зробив, це спритно пограбував якогось підгулялого волоцюгу на предмет спортивних штанів і шльопанців-«моноліт» синього кольору, а також непомітно позичив в нічному кіоску трохи коштів на дорогу. Але головне, що він мав на руках, це документ з поцупленої барсетки на ім’я Томаса Яковича Сироти, котрий належав цирко­вому ветеринару і за сумісництвом громадянину Придністровської Молдавської Республіки з про­пискою в селищі Красний Октябрь. Це надавало павіану хоч і не визнаної світовою спільнотою, але все ж таки легітимності. Принаймні в очах громадян ПМР. Крім того, це прикрасило паві­ана власним ім’ям, адже свого імені Томас не мав, бо до нього ніхто і ніколи не звертався по-людськи. Мавпа й мавпа собі, хулі до неї звертатися. Одна мавпа — так його й було записано в цирко­вих документах на харчі.

Тут варто зауважити, що перебуваючи в неволі Томас навчився некепсько балакати по-вкраїнськи, з гарним наддніпрянським акцентом і об’ємним запасом аграрної лексики. По ночах у цирку часто гуділо радіо «Наруга», а співро­бітники ненавиділи один одного саме за допо­могою рідного слова. Томас мав жагу до знань і був досить кмітливим мавпуном, а тому він давно зрозумів, що без мовних навичок люд­ського успіху не досягти. Він відчував, що це може йому добряче згодитися в належний час, і тому тихцем опановував спочатку брудну лайку, потім звичайні побутові зауваження на кшталт «посунься, упир», далі — складні мовні конструкції з пачки районних газет, а зго­дом — навіть назви популярних алкогольних напоїв, цигарок тощо. З усім цим інструмента­рієм Томас потулив на вокзал, сів до нічної пла­цкарти і подався на Київ шукати ліпшої долі на свою сраку.

Треба віддати належне провідниці тринадцятого вагону, зазвичай сердитій жлобині, яка пожаліла кудлатого чоловічка, в сутінках схожого на обичного циганкуватого селюка, і пустила того їхати на Київ за умови, що він не буде шаритися по ваго­нах і гупати дверима у пошуках культурного діа­логу. Потяг сунув крізь темряву і непогоду, а Томас стояв у тамбурі, втнувшися лобом у віконне скло, кліпав своїми очима в ніч, нишком курив цигарку і шарудів кульком з буряками. Він думав.

В його голові билися між собою думки і концепції про волю, відповідальність, свободу вибору і про те, як хитро він втік з цієї розважальної буцегарні. Ще рік-два, і скорш за все, він втратив би інтерес і жагу до життя. Цирк. Страх і жах. Томас думав про те, як він ненавидить цирк, всю цю романтику поцяцькованих кислотними афішами вагончиків, похмурих клоунів, цих зомбаків і пристосуванців. Дресирувальниць, старих курвів в купальниках з плюмажами на цицьках і з наново намальо­ваними на макітрах їбальниками. Дресируваль­ниці. Він показав би цим суфражисткам, що таке ґендерна рівновага, десь в Африці посеред савани, хуєм чоловічого сексизму.

— Ну нічого, — думав Томас, — я до вас ще добе­руся, дайте-но мені тільки розвернутися, ще не все потєряно. Вам всім пиздець, всім і кожному. Я ще повернуся, але вже інакший — освічений, успіш­ний та безжальний.

Але тварин, колишніх колег за існуванням за ґра­тами, він ненавидів не менш за людей, а мож­ливо, навіть і більше. Особливо пітона Вульфіка, котрому Томас скрутив голову під час втечі. Допизділася, йобана кишка. Вульфік! Це ж треба було дати таке паскудне ім’я цьому повзучому шлангові. Ти був першим, Вульфік. З тебе почав я свою чорну помсту. Все пам’ятаю — як ти дивився своїми холодними баньками, як ти хотів мене при нагоді придушити та ізжерти, мов ту чучундру. Не так сталося, як гадалося, Вульфіку. Я ще насру в твою могилу, гадюка. Взнаю, де тебе поховають, і явлюся на останню розмову. Ми ще розставимо акценти, а до того я місяць не сратиму. Цікаво, чи існує окреме пекло для змій, і що