гримнули автомобільні дверцята, а над головою шугонули дві

сови, кицька й оком не змигнула. Ворухнулася вона, власне, майже опівночі.

На розі, за яким стежила кицька, з'явився чоловік, і то так несподівано й тихо, немов

вийшов ізпід землі. Кицька повела хвостом і примружила очі.

Прівітдрайв ще ніколи не бачила такого чоловіка. Він був високий, худорлявий і, здається,

дуже старий, бо довге сиве волосся й бороду можна було заткнути йому за пояс. Його довга

пурпурова мантія волочилася по землі, ховаючи черевики з пряжками на високих підборах. За

окулярами, що скидалися на два півмісяці, іскрилися голубі очі, а ніс був страшенно довгий і

гачкуватий, неначе його перебили принаймні двічі. Звали цього чоловіка Албус Дамблдор.

Албус Дамблдор, здається, не усвідомлював, що опинився на вулиці, де все, починаючи від

його імені й закінчуючи черевиками, було небажаним. Він заклопотано шукав щось у своїй

мантії. Але те, що за ним стежать, усвідомив, бо раптом подивився на кицьку, яка й далі

розглядала його з протилежного краю вулиці. Побачивши її, він, здається, втішився і реготнув,

пробурмотівши: "Я так і знав".

Нарешті у внутрішній кишені він знайшов, що шукав. То була неначе срібна запальничка.

Відкривши й піднявши її вгору, він клацнув. З легеньким тріском згас найближчий вуличний

ліхтар. Він клацнув знову — блимнувши, поринув у темряву наступний ліхтар. Дванадцять

разів він клацав світлогасником, аж доки на вулиці лишилися тільки дві малесенькі світлі

цяточки — котячі очі, що дивилися на нього. Ніхто, навіть гостроока місіс Дурслі, не зауважив

би нічого на бруківці, якби раптом визирнув з вікна. Дамблдор сховав світлогасник у мантію і

попрямував вулицею до будинку номер чотири, де й примостився на стіні поряд із кицькою.

На неї він навіть не глянув, але за хвилину озвався:

— Досить дивно бачити вас тут, професорко Макґонеґел.

Усміхнувшись, він повернувся до кицьки, але її там уже не було. Натомість він усміхався

радше суворій на вигляд жінці у квадратних окулярах, які мали точнісінько таку саму форму, що

й цяточки навколо котячих очей. На жінці теж була мантія, але смарагдова. Чорні коси були

зібрані в тугий вузол. Жінка вочевидь роздратувалася.

— Як ви дізналися, що це я? — запитала вона.

— Люба професорко, я ще ніколи не бачив, щоб кіт сидів отак заціпенівши.

— Якби вам довелося просидіти цілісінький день на цегляному мурі, то й ви б заціпеніли,

— відказала професорка Макґонеґел.

— Цілісінький день? А коли ж ви святкували? Я тут по дорозі бачив, як усі святкують і

тішаться.

Професорка Макґонеґел сердито пирхнула.

— Атож, усі святкують, звичайно, — мовила вона нетерпляче. — Годилося б бути

обережнішими, але ж ні — навіть маґли помітили, що тут щось діється. Про це повідомляли у

їхніх новинах. — Вона кивнула головою в бік темного вікна вітальні Дурслі. — Я сама чула.

Совині зграї… зорепади… Ну, не такі вже вони й дурні. Мусили щось помітити. Зорепади в

Кенті — хто б це зробив, як не Дідалус Діґл. Йому завжди клепки бракувало.

— Вони не винні, — лагідно сказав Дамблдор. — Цілих одинадцять років ми майже нічого

не святкували.

— Та я знаю, — роздратовано буркнула професорка Макґонеґел. — Але ж не можна

втрачати голову. А всі такі безтурботні, повибігали серед білого дня на вулиці, навіть не

замаскувалися під маґлів і плетуть язиками.

Тут вона скоса блимнула на Дамблдора, наче сподівалася щось почути, але той мовчав,

тож їй довелося говорити знову:

— Ото була б оказія, якби саме того дня, коли, здається, нарешті зникнув ВідомоХто, про

нас довідалися маґли. Сподіваюся, Дамблдоре, він справді відійшов?

— Начебто так, — відповів Дамблдор. — Маємо бути вдячними. Може, бажаєте

лимонного шербету?

— Чого?

— Лимонного шербету. Це такі маґлівські солодощі, які мені дуже смакують.

— Ні, дякую, — сухо відповіла професорка Макґонеґел, мовби натякаючи, що нині не до

лимонних шербетів. — Отож, навіть якщо й справді відійшов ВідомоХто…

— Пані професорко, чи не годилося б вам, такій розумній особі, називати його на ім'я? Що

то за безглузде "ВідомоХто" — я вже одинадцять років переконую всіх називати його справжнім

ім'ям — Волдеморт.

Професорка Макґонеґел здригнулася, але Дамблдор, що саме розпаковував лимонний

шербет, цього начебто не помітив.

— Ми тільки заплутуємо все, кажучи "ВідомоХто". Я ніколи не бачив жодної причини,

чому ми повинні боятися вимовляти ім'я Волдеморта.

— Я знаю, що вам можна не боятися, — водночас і сердито, й захоплено сказала

професорка Макґонеґел, — але ж ви інакші. Усі знають, що Відом… ну, гаразд, Волдеморт —

боявся тільки вас.

— Ви мені лестите, — мовив спокійно Дамблдор. — Волдеморт мав силу, якої я ніколи не

матиму.

— Тільки тому, що ви надто… ее… шляхетні, щоб скористатися нею.

— Добре, що зараз темно. Я ще ніколи так не червонів, відколи мадам Помфрі похвалила

мій новий капелюх.

Професорка Макґонеґел гостро зиркнула на Дамблдора і сказала:

— Сови — це ще дрібниці, а от знаєте, які чутки тут літають? Знаєте, про що всі говорять?

Чому він зник? Що його врешті зупинило?

Професорка Макґонеґел, здавалося, підійшла до теми, яку прагнула обговорити й задля

якої висиділа цілісінький день на твердому холодному мурі, бо ні кицька, ні жінка не могли б

так пронизливо вп'ястися очима в Дамблдора. Було очевидно, що, попри всі чутки, вона

повірить їм тільки тоді, коли їх підтвердить Дамблдор.

Одначе Дамблдор узяв собі ще шматочок шербету і мовчав.

—Так ось, кажуть, — мовила вона з притиском, — ніби минулої ночі Волдеморт з'явився в

долині Ґодрика. Щоб розшукати Поттерів. Ходять чутки, начебто Лілі і Джеймс Поттери за…

загинули.

Дамблдор схилив голову, і професорка Макґонеґел