Філіп К. Дік  Чи мріють андроїди про електричних овець?

Присвячується

Марен Авґусті Берґрад

10 серпня 1923 р. — 14 червня 1967 р.

Досі марю: йде в саду

привид ранньої роси,

стрітий співом радости.

Єйтс

Окленд

Учора померла черепаха, яку мореплавець Кук подарував королю Тонґа 1777 року. Їй було майже 200 років.

Черепаха на ім’я Ту’Імаліла померла у королівському палаці в столиці королівства Тонґа Нукуалофа.

Піддані Тонґа ставилися до черепахи як до правителя, і до неї були приставлені спеціальні наглядачі. Тварина осліпла кілька років тому під час пожежі в чагарнику.

Радіо Тонга повідомило, що панцир Ту’Імаліли буде відправлено до оклендського музею в Новій Зеландії.

Рейтерc, 1966

Розділ 1

Бадьоре електричне дзижчання в адаптері настрою, який стояв біля ліжка, розбудило Ріка Декарда легко і невимушено. Здивований, а його завжди дивувало пробудження без найменших проміжних відчуттів, він підвівся на ліжку і потягнувся у строкатій піжамі. У цю ж мить у своєму ліжку розплющила невеселі сірі очі його дружина Айрен, кліпнула, застогнала і знову їх заплющила.

— Ти дуже слабко налаштовуєш «Пенфілд», — сказав він дружині.— Я підрегулюю, і ти прокинешся...

— Не чіпай мого регулятора, — в її голосі вчувалася безрадісна роздратованість. — Мені не потрібно прокидатися.

Рік сів біля дружини, схилився над нею і спокійно пояснив:

— Якщо налаштуєш на коливання вищої амплітуди, то прокинешся у чудовому гуморі; от і все. Постав на «С» і долатимеш поріг гальмування свідомості так само, як я.

Дуже доброзичливо Рік погладив оголені бліді плечі дружини; його власний регулятор стояв на рівні «D», а це означало, що на світ він дивився добродушними очима.

— Забери геть свої руки, копе, — промовила Айрен.

— Я не коп... — тепер уже він відчув роздратування, хоча нічого не змінював у налаштуванні.

— Навіть гірший за копа, — відповіла йому дружина, не розплющуючи очей. — Ти — вбивця, найнятий копами.

— За своє життя я не вбив жодної людини, — його дратівливість зростала; переростала майже у відверту ворожість.

— Лишень бідолашних анді, — сказала Айрен.

— Але, здається, тобі це не завадило розтринькати мої преміальні, — Рік підвівся з ліжка і підійшов до адаптера настрою. — Замість того, щоб заощадити грошей, — говорив він, — купити справжню вівцю і не ходити до тієї електричної на даху. До тієї нещасної електричної тварини; а я заробляю непогано, і то вже немало років!

Він стояв нерішучо перед корпусом адаптера настрою, розмірковуючи, чи варто йому набрати код таламічного депресанту (щоб позбутися гніву), чи таламічного стимулятора (щоб розпалитися і взяти гору в суперечці).

— Якщо набереш код більшої злості, — сказала Айрен, розплющивши очі й пильно дивлячись на нього, — то я і собі наберу. Наберу навіть код максимальної люті та влаштую тобі такий скандал, що всі ті наші сварки здадуться тобі дитячою забавою. Набирай. Тільки спробуй і побачиш.

Вона зіскочила з ліжка, підбігла до корпусу свого адаптера настрою; стояла нерухомо, дивилася сердито, вичікувала.

Рік зітхнув, переможений її погрозою.

— Наберу код за своїм графіком на сьогодні, — перевіривши свій графік на з січня 1992 року, він побачив, що у нього має бути день ділового та професійного ставлення до роботи. — Якщо я наберу код згідно з графіком, — обережно спитав Рік, — ти зробиш так само?

Чекав, нічого не обіцяючи, аж поки дружина не пристала на його пропозицію.

— Мій графік на сьогодні — шестигодинна депресія з елементами самозвинувачування, — сказала Айрен.

— Що? Що це в біса за графік? — такий підхід суперечив самій меті застосування адаптера настрою. — Ніколи б не подумав, що тобі саме цього заманеться, — сказав він похмуро.

— Одного вечора сиділа я тут, — розповідала Айрен, — і, зрозуміло, ввімкнула Бастера Френдлі та його друзів, а він саме заходився інтригувати якимсь дуже важливим викриттям, котрим збирався всіх нас ошелешити... і тут у передачу вклинили рекламу, ну, оту, найбільш ненависну для мене... свинцеві гульфіки фірми «Маунтібенк»! Я на секунду вимкнула звук... І почула... ти знаєш, я почула будинок, увесь наш будинок. Я почула... — вона розвела руками.

— Порожні квартири, — підказав Рік.

Іноді вони йому також учувалися, він їх чув навіть уві сні. Однак дотепер їхній тільки наполовину заселений будинок цінувався досить високо, навіть попри теперішню надзвичайно низьку щільність населення; так, бо в районах, які до війни вважалися передмістям, можна було натрапити на абсолютно порожні будинки... в усякому разі йому про таке не раз розповідали. А до чуток він ставився як до чуток; і, як більшість людей, не мав ані найменшого бажання їх перевіряти.

— І тут, — сказала Айрен, — коли я вимкнула гучність телевізора — на блоці саме стояв код 382, щойно його набирала — до мене долинула порожнеча, я збагнула її розумом, а не відчула органами чуття. У ту мить я відчувала хіба що вдячність за користування адаптером настрою «Пенфілд». Але потім збагнула, наскільки нездорово відчувати відсутність життя і не тільки у нашому будинку, але скрізь на Землі — відчувати і ніяк не реагувати... ти розумієш? Сподіваюся, розумієш. Бо цього достатньо, щоб запідозрити психічне захворювання, його називають «відсутністю адекватної реакції». Я так і не вмикала гучності телевізора, а підсіла до адаптера настрою і заходилася експериментувати. Нарешті набрала код відчаю, — її смагляве зухвале обличчя виражало задоволення, немовби вона домоглася чогось вартого уваги. — А тоді внесла цей код у свій графік двічі на місяць. Думаю, моє рішення обґрунтоване, і стільки часу вистачить, щоб відчути безнадійність усього, що відбувається, безнадійність нашого існування на Землі загалом, коли всі нормальні люди вже давно емігрували. Хіба не так?

— Поринувши у такий стан, — сказав Рік, — ти не матимеш змоги набрати інший код. Упавши у відчай через навколишню реальність, ти можеш надовго зациклитися.

— Я програмую автоматичний набір іншого коду вже за три години, — відповіла дружина улесливо. — 481. Усвідомлення різноманіття можливостей, що відкриваються перед і мною в майбутньому; нові сподівання на...

— Я