великою, і єврейські матері називали своїх синів «Алтер», сподіваючись обманути смерть.

Дідусь Алтер – високий, блакитноокий старий з великою білою бородою – мав трьох синів і двох дочок. Усіх дітей йому народила його друга дружина Хая. Вона померла молодою. Дітей виховала третя дружина діда, теж Хая, молодша за нього на двадцять років. Дідусь дуже любив свою другу жінку, часто згадував її, казав, що вона була праведницею і що вона чекає на нього в раю.

Дід ночами довго і надсадно бухикав, ранком ішов на цілий день в синагогу. Його улюбленою стравою була «юшка» – суп з картоплі та цибулі. Дід був бідний, жив на утриманні своїх дітей. Мій батько і його найстарший брат самі були бідними і допомагати дідусеві не могли. Головним чином його утримував середній син Герцль, а також йому надсилали гроші дочки з Америки, які працювали там швачками на фабриці.

У родині вважали, що дідусь Алтер більше усіх своїх онуків любив мене, наймолодшу. Онуків у нього було десять. Я не пам’ятаю, щоб дідусь мене пестив чи якось панькався зі мною. Але коли я в першому класі уперлася і не захотіла йти до школи, дідусь придумав, як мене до школи привчити. Він відводив мене туди сам і під час уроку стояв біля вікна так, щоб я бачила його голову. Поки я бачила дідуся, я сиділа тихо. Але як тільки дідусева голова зникала, я починала плакати. Як це терпіла вчителька, не знаю, але через тиждень я до школи звикла, і дідусь звільнився від стояння під вікном.

Помер дідусь у 84 роки від операції грижі. Помирав він на диво спокійно. Усвідомлюючи, що відходить, він сказав бабусі, що іде в рай до своєї дружини Хаї. Бабуся заплакала, і він її втішив, сказав, що і для неї знайдеться місце поруч з ним. Можливо, людям, настільки фанатично релігійним, смерть не така страшна…

Дідусь помер в лікарні. Коли ми прийшли туди вранці, я запам’ятала, що над дахом кружляла з різким карканням зграя ґав. Батько вийшов з лікарні і сказав, що дідусь помер. З того часу каркання ґав у мене завжди викликає тривогу як передвістя нещастя.

* * *

Батько моєї мами, Хаїм-Бер Гурвітц, був цілковитою протилежністю дідуся Алтера – імпульсивний, дотепний і владний. Моя мати була його старшою дочкою від першої дружини. Дружина ця була красунею, але дід її не любив, називав «ряба корова». Померла вона від пологів, народивши двох дівчат-близнят. Обох дівчат взяла до себе моя прабабуся і сама їх виховала, звільнивши сина від усяких батьківських турбот.

Сестра моєї мами, Тайбл, у віці шістнадцяти років закінчила життя самогубством через нерозділене кохання. Моя мати після смерті прабабусі переїхала до свого батька до Рівного, їй на той час вже виповнилось 18 років.

Дідусь, окрім моєї мами, мав ще трьох синів і дочку від різних дружин. Коли я з’явилася на світ, у нього була п’ята дружина. Я була його першою онучкою, він грав зі мною, брав на декілька днів до себе додому. Його утримував син Хаскель, який жив у Нью-Йорку. За його наполяганням дід розлучився зі своєю п’ятою дружиною і переїхав з двома молодшими дітьми до Америки. Помер він задовго до війни.

* * *

Найбільш радісні спогади мого дитинства пов’язані з моєю подружкою Фелюнею Мусоловою.

Фелюня жила з батьком і мамою-бабусею. Родина Мусолових була бездітною, і вони взяли на виховання сироту. Коли їй виповнилося 16 років, Мусолов розбестив її, і вона народила дівчинку – Фелюню.

Мусолова вигнала свою вихованку, а дитину залишила в себе. Фелюня називала Мусолову мамою, але знала, що у неї є ще одна мама. Рідна мати Фелюні працювала кравчинею, але головним чином жила на утриманні польських офіцерів, які часто змінювались. Мусолова її засуджувала за розпусний спосіб життя.

Вона іноді відвідувала дочку, приносила цукерки, дещо з одягу і обов’язково – горілку для Мусолова. Візити ці завжди супроводжувалися скандалами. Фелюню випроваджували у двір, Мусолов відсиджувався в сінях, а Мусолова вчила свою колишню вихованку уму-розуму. Закінчувався візит сльозами та застіллям.

Фелюня була старша за мене років на шість. Вона усюди тягала мене за собою. Для мене вона була кумиром. У школі вона вчилась не просто добре, а якось із захватом. Вчителі казали Мусоловій, що Фелюню обов’язково потрібно віддати вчитись в гімназію.

Я розлучилась з Фелюнею, коли мені було років вісім. Зустріла її через 7–8 років випадково в місті. Вона була заміжня, мати двох дітей. Незабаром після закінчення 7-го класу Мусолова видала її заміж. Чи то боялася, що Фелюня піде по стопах матері, чи то смерть свою відчувала і хотіла доньку влаштувати при житті.

У довоєнній Польщі, у тому середовищі, де жила Фелюня, одруження було єдиним можливим для неї виходом.

* * *

Поруч з будинком Перманової на вулиці Коперника стояв низький, витягнутий у довжину дім, у якому мешкала родина Гельманів: дев’ять сестер і один брат, наймолодший.

Усі сестри були кравчинями. Найстарша, Мася, – закрійниця. Своєрідне сімейне ательє. У довоєнній Польщі ремісникам жилося погано, і сестри ледь зводили кінці з кінцями. У них на утриманні були брат і старі батьки. Брат навчався в гімназії.

Квартира Гельманів складалася із трьох кімнат і кухні. Дві великі кімнати слугували майстернею, а вночі перетворювались на спальні для сестер. Лише у Масі було ліжко, інші спали на розкладачках.

Мася дружила з моєю мамою. Окрім Масі, пам’ятаю двох середніх сестер – Цейтл і Малку, вони працювали на ножних швацьких машинах. У Цейтл були опухлі ноги, вважалось, що це від роботи на ножній машині.

Наймолодші сестри Хая і Фаня вишивали. Деякий час Фаня була бонною при дітях одного зі співвласників пивоварного заводу Штрика. У її обов’язки входило гуляти з дітьми і прибирати квартиру. У вільний час вона вишивала для них.

Усі сестри Гельман, окрім Хаї і Фані, були старими дівами, які вже зневірилися вийти заміж. Мама розповідала, що Масю одного разу сватав дуже порядний чоловік, але вона йому відмовила, бо розуміла, що без неї родина пропаде.

Сестри за роботою часто співали, але загалом у домі в них було невесело, гнітила бідність, невпевненість у завтрашньому дні, шарпали нерви замовниці.

Я прожила довге життя, але такої дружної родини, такого доброго ставлення один до одного і до друзів ніколи не зустрічала. Я їх усіх дуже любила, вважала рідними, і тільки коли підросла, довідалась, що вони були лише друзями моїх батьків.

* * *

У нашому місті неподалік від в’язниці був великий парк. Його називали парком Любомирських, на честь князів Любомирських, які нібито подарували його місту. Назва міста – Рівне – також пов’язана з цими князями. За переказом, князь Любомирський так назвав місто через те, що з його