Томас Пінчон Виголошення лоту 49

За редакцією

Олексія Жупанського

Цей текст захищений Законом України «Про авторське право і суміжні права». Виключне право на видання цього тексту належить Видавництву Жупанського.

Будь-яке цитування тексту, його відтворення чи публікація можливі лише з дозволу видавництва.

Copyright © 1965, 1966, 1993, 1994 by Thomas Pynchon.

© Видавництво Жупанського;

М. Нестелєєв, переклад, післямова;

О. Баратинська, художнє оформлення, 2017.

1

Одного літнього полудня місіс Едіпа Маас повернулася додому з таперверської вечірки^[1], де господиня, певно, передала фондю^[2] кіршу^[3], і дізналася, що її, Едіпу, оголосили виконувачем чи, як вона завважила, точніше, виконавицею, заповіту такого собі Пірса Інверариті, каліфорнійського магната нерухомості, який колись на дозвіллі протринькав два мільйони доларів, але все ще володів досить значними статками, які, втім, були настільки невпорядкованими, що привести їх до ладу було неабиякою справою честі. Едіпа завмерла у вітальні, втупившись у зеленаво-мертве око телевізора, поминала Бога і намагалася відчути себе якомога п’янішою. Та намарно. Вона думала про готельну кімнату в Масатлані^[4], де, здавалося, щойно і назавжди, захряснулися двері, збудивши дві сотні птахів у вестибюлі; про світанок над спадистою покрівлею бібліотеки Корнелльського університету^[5], який ніхто звідти не побачив би, бо спад був на західний бік; про стриману і невтішну мелодію з четвертої частини концерту Бартока^[6] для оркестру; про вибілений бюст Джея Ґульда^[7], який Пірс тримав над ліжком на занадто вузькій полиці, через що вона завжди боялася, що якогось дня він неодмінно на них впаде. Чи, може, саме так він і помер, раптом подумала вона, розчавлений уві сні єдиним у будинку предметом поклоніння? Вона гучно та безпомічно розреготалася: Ти дуже хвора, Едіпо, сказала вона сама собі чи кімнаті, яка це знала.

Лист був від Лос-Анджелеської юридичної фірми «Ворп, Вістфул, Кубічек і Макмінґус» і підписаний якимсь Метцґером. У ньому сповіщалося, що Пірс помер ще навесні, але лише тепер відшукали заповіт. Метцґер був призначений співвиконавцем заповіту та незалежним юридичним експертом у разі будь-яких судових позовів, пов’язаних зі справою. А рік потому Едіпу призначили ще й виконувати додаткові розпорядження щодо заповіту. Вона спробувала пригадати, чи десь тоді не траплялося з нею ще щось незвичне. Упродовж решти полудня, під час поїздки до супермаркету в центрі Кіннерета-Межи-Сосен^[8], де вона купувала рікоту^[9] та слухала фонову музику (сьогодні вона пройшла крізь сплетену з бісеру вхідну завісу якраз на четвертий такт різноваріантного запису концерту Вівальді для казу^[10] у виконанні ансамблю «Форт-Вейн Сетеченто^[11]» із солістом Бойдом Бівером); потім упродовж сонячної днини, збираючи майоран і ніжний базилік на своєму городику, читаючи книжкові огляди в останньому номері «Сайєнтифік Америкен^[12]», викладаючи шари лазаньї, натираючи хліб часником, нарізаючи листя латука, зрештою, увімкнувши пічку та змішавши вечірній лимонний коктейль з віскі якраз перед поверненням з роботи її чоловіка, Венделла «Мучо» Мааса, вона все міркувала і міркувала, перебираючи тугу колоду днів, що видавалися (хіба вона перша те зауважує?) більш-менш одноманітними, або ж усі були сповнені ледь вловимими натяками, скидаючись на тасовану фокусником колоду карт, де треноване око легко помічає кожну незвичну карту. Так тривало до середини програми Гантлі та Бринклі^[13], коли вона згадала, що торік десь о третій ранку пролунав один міжміський дзвінок, а звідки — вона так ніколи і не дізналася (якщо тільки він не лишив щоденника), — і голос другого секретаря Трансильванського консульства з виразним слов’янським акцентом заговорив щось про пошуки кажана-втікача; далі акцент змінився на кумедний негритянський, потім на неприязний діалект пачуко^[14], сповнений chingas і maricones^[15]; потім якийсь гестапівець^[16] заверещав, питаючи, чи має вона родичів у Німеччині, і нарешті він заговорив голосом Ламонта Кренстона^[17], тим самим голосом, яким він говорив, поки вони їхали до Масатлана.

— Пірсе, будь ласка, — спромоглася вона второпати, — я думала, що ми…

— Але ж, Марґо, — уже серйозним тоном, — я щойно прийшов від комісара Вестона, так ось того старого у кімнаті сміху вбили тією ж самою духовою трубкою, що й професора Квакенбуша^[18]. — І в тому ж дусі.

— Заради Бога, — сказала вона. Мучо повернувся на бік і подивився на неї.

— Чому б тобі не покласти слухавки, — розважливо запропонував Мучо.

— Я все чую, — сказав Пірс. — І гадаю, настав час влаштувати Венделлу Маасу невеличке побачення з Тінню. — Запанувала тиша, ствердна та вичерпна. Оце і був останній з його голосів, котрий вона чула. Ламонт Кренстон. Та телефонна лінія могла пролягати в будь-якому напрямку і бути будь-якою завдовжки. Після того дзвінка минули місяці, і його приховану неоднозначність заступили воскреслі спогади про його обличчя, тіло, про те, що він їй дав, те, що в неї було тепер і тоді, коли вона вдавала, що не чує його. Це віддалило його аж до межі забуття. Тінь вичікувала рік, перш ніж навідатися. І ось тепер цей лист від Метцґера. Можливо, Пірс телефонував торік, щоб сказати їй про додаткові розпорядження щодо заповіту? Чи, може, зважаючи на її роздратування та байдужість Мучо, він вирішив зробити це пізніше? Вона почувалася взразливою, ошуканою, покинутою. Вона ще ніколи у своєму житті не була виконавцем заповіту та не знала, з чого почати, і навіть не знала, як розповісти юридичній конторі у Лос-Анджелесі, що не знає, із чого почати.

— Мучо, рідненький, — безпорадно заголосила вона.

Мучо Маас, повернувшись додому, саме заходив у сітчасті двері.

— Сьогодні — знову невдача, — почав він.

— Дай-но я тобі розповім, — теж почала вона. Та нехай спершу буде Мучо.

Він уже досить довго працював диск-жокеєм на Півострові і потерпав від регулярних гризот сумління через свою професію.

— Я в це не вірю, Ед, — постійно казав він. — Я намагаюся, але у мене справді не виходить, — він продовжував і продовжував, так, що вона вже не могла цього зносити, і часто її це доводило майже до паніки. Можливо, лише її вигляд на межі втрати контролю повертав його до тями.

— Ти надто