Томас Манн Зачарована гора. Т.2

Розділ шостий

Зміни

Що таке час? Таємниця. Час — безтілесний і всемогутній, він є невід'ємною умовою світу явищ, рух, нерозривний зв'язок і змішання тіл, що перебувають у просторі, та їхній рух. Чи може існувати час без руху? Або рух без часу? Нерозв'язне питання! Чи є час функцією простору? Чи то простір — функція часу? А може, вони тотожні? Знову питання! Час є діяльним, його властивості можна означити виразом «дає визрівати». І чому ж він дає визрівати? Він дає визрівати змінам. «Тепер» є відмінним від «раніше», «тут» — від «там», адже їх розділяє рух. Але оскільки рух, яким вимірюється час, відбувається колом і є замкненим у собі, то й рух, і зміни — майже те саме, що спокій, нерухомість; адже «раніше» постійно повторюється в «тепер», а «там» — у «тут». Окрім того, оскільки навіть з великим зусиллям неможливо уявити собі час конечним, а простір обмеженим, заведено думати про час і простір як про вічні й безконечні, напевне, вважаючи, що коли це й не зовсім правильно, то все-таки краще, ніж нічого. Але хіба не буде такий постулат вічного та безконечного логіко-математичним запереченням усього обмеженого та конечного й, по суті, зведенням їх до нуля? Чи може у вічності одне явище слідувати за іншим, а в безконечності — одне тіло бути біля іншого? Як поєднати з вимушеним припущенням вічности та безконечности наявність таких понять, як відстань, рух, зміни або хоча б перебування у всесвіті просторово обмежених тіл? Запитання, запитання!

Такі чи подібні запитання виникали в голові Ганса Касторпа, який з самого приїзду сюди, нагору, виявив схильність до такої непристойної та настирної цікавости, причому ця злощасна, але непереборна пристрасть, яка охопила юнака, навіть відшліфувала його мислення та наділила самовпевненістю, необхідною, коли заглиблюєшся в такі казуїстичні нетрі. Ці запитання він ставив і собі, й доброму Йоахимові, й з незапам'ятних часів укритій снігом долині, хоча не міг чекати від них чогось такого, що хоч трохи могло нагадувати відповідь — навіть важко сказати, від кого він чекав найменше. Собі самому Ганс Касторп ставив ці запитання лише тому, що не знав, як на них відповісти. Тим часом Йоахима було майже неможливо затягти в такі розмови: він, як одного вечора французькою пояснив був Ганс Касторп, думав лише про те, щоб там, на рівнині, стати вояком, та вів запеклу боротьбу з надією, що то мерехтіла так близько, то зухвало вислизала, — боротьбу, в якій він останнім часом став схилятися до радикальних дій. Так, у лагідного, терплячого, сумирного Йоахима, що завжди ставив понад усе дисципліну та службовий обов'язок, часом відбувався бунтівний напад, і хлопець повставав проти «шкали Ґаффкі» — методу дослідження, за яким тут, у лабораторії, або, як казали пацієнти, в «лабораторці», вимірювався та визначався ступінь заражености хворого бацилами: чи виявлено при аналізі поодинокі палички, чи ж то в пробній тканині їх кишма кишить, визначалося за цифрою на шкалі, і від неї, власне, все й залежало. Цей показник з невідворотною неухильністю вказував хворому його шанси на одужання; й тут уже було нескладно вирахувати, скільки місяців або років він має перебувати «нагорі», починаючи з коротких відвідин на півроку й аж до «пожиттєвого» вироку, що, проте, у сенсі тривалости могло означати і зовсім невеликий термін. Тож саме проти цієї шкали Ґаффкі Йоахим і бунтував, відкрито виражаючи свою недовіру до неї — зрештою не зовсім відкрито, не перед головним лікарем, а перед братом чи навіть перед сусідами за столом.

— Досить з мене, більше не дозволю водити себе за ніс, — підвищував він голос, і кров приливала до його засмаглого обличчя. — Два тижні тому я мав Ґаффкі 2, просто дрібниця й найкращі перспективи, а сьогодні дев'ять, аж кишить паличками, й про рівнину нема чого й думати. Тут сам чорт ногу зламає, як воно є насправді, просто вже терпець уривається. В санаторії на Шацальпі лежить один чоловік, грецький селянин, його прислали сюди з Аркадії, агент прислав — абсолютно безнадійний випадок, швидкоплинні сухоти, щодня може статися excitus, але в мокротинні у нього ніколи не було бацил. Зате в огрядного гауптмана з Бельгії, що виписався здоровим, коли я приїхав, у нього визначили Ґаффкі 10, кишіло бактеріями, просто жах, а каверна в нього була зовсім мізерна. Я чути більше не хочу про оте “Ґаффкі”! З мене вже досить, їду додому, навіть якщо то мені коштуватиме життя!

Так говорив Йоахим, і всім було боляче й ніяково бачити, як збрився цей завжди тихий і стриманий хлопець. Погрози Йоахима кинути лікування та поїхати на рівнину мимовільно викликали в Гансовій пам'яті деякі зауваги, висловлені французькою й почуті ним від третьої особи. Проте він мовчав; та й хіба мав право ставити своєму братові за приклад власну витримку, як то робила пані Штер, котра серйозно переконувала Йоахима не бунтувати, а сумирно підкоритись, імітуючи витримку, з якою вона, Кароліна, висиджує тут, мужньо відмовляючись займатися господарством у себе вдома в Каннштаті заради того, щоб одного прекрасного дня подарувати чоловікові у своїй подобі подружню половину, яка цілком і повністю одужала? Ні, цього зробити Ганс Касторп не міг, до того ж із часу карнавалу в нього стосовно Йоахима було нечисте сумління, а саме: сумління підказувало, що Йоахим бачить у тому, про що вони не перемовилися жодним словом, але про що брат, безперечно, знав — певною мірою зраду, дизертирство, невірність, особливо якщо взяти до уваги чиїсь круглі, карі очі, помаранчеві парфуми та нестримну смішливість, небезпечну дію яких він зазнавав п'ять разів на день, але строго й добропорядно не відривав очей від своєї тарілки... Навіть у мовчазному несхваленні, з яким Йоахим зустрічав його розмірковування та погляди на «час», Гансові Касторпу здавалось, що він відчуває відгомін військової витримки Йоахима. Що ж до долини, вкритої товстим шаром снігу, долини, до якої Ганс Касторп, лежачи у чудовому шезлонгу, звертав свої абстрактні запитання, то її вершини, зубці, круті гребені та сіро-зелено-руді ліси завжди залишалися мовчазними, вони часом ряхтіли на тлі глибокої небесної блакиті, часом зникали в тумані, часом жевріли в