ЛУКАШ ОРБІТОВСЬКИЙ

ТІЛЬКИ МАКС

Історія з дрижаками

Видавництво: Narodowy Instytut Audiowizualny, 2014

Переклад: Марченко Володимир Борисович

В світі існує єдина дорога, якою не може іти ніхто, крім тебе.

Фрідріх Ніцше

ПРОЛОГ

Весна 2013 року

Вогонь охопив внутрішні приміщення Зали Століття. Язики полум'я, розлючені саламандри, ковзали по сцені, підіймалися на купол, спалахували в барвистих вікнах. Риштування не витримало, і з гуркотом впали освітлювальні прибори, тріснули скляні жалюзі, потекла теплоізоляція. Ряди помаранчевих стільців чекали своєї черги, і Юрек, який скинув з себе суперника, раптом зрозумів, що, можливо, він все ж–таки втече. Він спробував підвестися і відразу впав. Чад. "Він більш небезпечний ніж вогонь", – подумав він.

Хлопець почав повзти, підтягуючись на ліктях, притуливши ніс до землі. Він озирнувся по сторонах. Обабіч виникли дві тремтячі стіни з чорними коронами, які збиралися перекрити йому шлях. Смартфон випав з кишені. Замість того, щоб підняти його, Юрек просто штовхнув у вогонь. Він обережно підвівся і пошкутильгав до виходу. Хлопець був біля дверей, коли озирнувся. Він не міг залишити його просто так.

Юрек повернувся до непритомного Дзєшинського. Він такий, який він є, але не повинен померти. Досить мертвих у Залі. Дзєшинський лежав на спині й хапав ротом гаряче повітря. Безвладний, важкучий, як усі гріхи цього світу. Юрек узяв його за руки і почав тягнути. Вогняні щипці рознеслися по залу, діставшись стільців. Спинки танули, мов воскові обличчя. Юрек сопів. Він змінив позу, спробував понести Дзєшинського на спині, але тут його пронизав біль. Тепер за зап'ястя. Він хотів крикнути: прокидайся, цап клятий, бо скоро тобі буде хана. Цап лише буркнув і махнув рукою, ніби хотів відігнати від себе.

Вже між стільцями. Від розплавленого пластику страшно пахло, летіли чорні нитки бабиного літа, і Юрек зрозумів, що він якось впорається, треба тільки дихнути повітрям. Важко, коли дим очі коле. Голову Дзєшинського обіпер на ноги, власне обличчя він сховав за руками. Він порахує до п'яти, не більше. І що я надумав? Крадіжки зі зломом і романтика, таємниця, прихована в Залі, – занадто багато для однієї голови. Він пообіцяв собі, що завтра буде кінець. Він залишить усе позаду.

Юрек нахилився, щоб підняти Дзєшинського, і завмер у русі, як важкоатлет, якого охопили сумніви, чи зможе він підняти штангу. З–під сцени наближалась тиральєра вершників, одягнених у кольчуги та шкіри. Вони піднімали набиті цвяхами палиці, били по шиях кремезних коней, і глибокі шрами перетинали їхні бородаті обличчя. Дюжина чи близько того, збиті разом, ніби мчали серединою яру. Одні тягнули за собою вмираючих бранців, інші насаджували посинілі голови на списи. Вони мчали прямо на Юрека.

– Ні, – простогнав він. – Тільки не ви, не зараз. Принаймні нехай буде...

Він відчув запаморочення. І впав на підлогу без свідомості.

Розділ 1

Місяцем раніше

Вітер підіймав білий пух над куполом Зали Століття. На першому поверсі горіло самотнє вікно. Юрек скинув рюкзак на землю, плюхнувся на лавку і довгий час бездумно дивився на пурпурове небо, шпилі, усіяні птахами, і на голі гілки, схожі на зламані пальці. Сьома година, а ще темно. Він подумав, що, можливо, краще було залишитися в Берліні. Хлопець покрутив сигарету в руці і зламав її замість того, щоб запалити. Він поплентався до дверей.

Пан Маречек був кремезним чоловіком, охоронцем з діда–прадіда, чиї предки, ймовірно, охороняли ворота замку короля Локетка. Рухався він зігнувшись, наче ніс невидиму вагу. Він простяг свою велику лапу й потягнув Юрека до себе.

– Ти новий? Я бачив тебе зі своєї кімнатки. У нас є камери. – Він показав, де. – Будеш перевіряти, чи не швендяє хто. Ти що, каміння в рюкзаку носиш?

Юрек не відповів. Пан Маречек буркнув і пустив його вперед через скляні двері. Ліворуч був сувенірний кіоск, праворуч – сходи. Вони саме збиралися заглибитися в темний коридор, коли хтось постукав у вікно. Насправді він шалено бив, наче хотів пробити його власною головою.

А голова була сива, вкрита рідким волоссям і величезна, не набагато менша за її власника у довгому коричневому пальті, який спирався на тростину й лютував. Пан Маречек підійшов до дверей, відчинив їх на палець і твердим тоном наказав вимітатися. Гість не мав наміру здаватися, він щось пояснював. Пан Маречек, глухий до слів, наче роздувся, заповнив собою синій мундир і рішуче грюкнув дверима.

– Повний ідіот, – сказав він Юреку. – Приходить раз на кілька днів, нападає на людей. Стережіться його, він може привалити ти своїм дрючком.

Юрек озирнувся. Бородань притулився всім тілом до вікна, висунув язик, наче той був з цукру, сопів, очі в нього були голодними. Коли вони вже зникли в коридорі, він відновив свою гідність, розвернувся й поплентався в ніч.

Пан Маречек спершу показав Юреку кімнатку охоронців, вказав на шафу, зварив каву в турці та сунув йому під ніс.

– Робота паршивенька, але не виснажлива, – оголосив він. – Дядько не міг влаштувати тобі щось кращого?

– Він мені не дядько. Другий чоловік мами.

– А ще кажуть, директору наплювати на своїх, – голос пана Маречека пронизала ностальгія покинутої людини. – Ти раніше займався охороною?

– Раніше я охороняв концерти.

– Е, це дві зовсім різні справи, – пан Маречек опустився на стілець. З календаря над ним споглядала оголена дівчина. – Обхід робиш щогодини. Пройдеш під куполом, там цікаво, за мить підемо. Обійдеш складські приміщення, варто зайти в конференц–зали, обов'язково виглядай перед будівлю, близько шостої години приходять працівники сцени, їх потрібно впустити.

Він показав на похмурий барак за вікном.

– У них там свої речі, тобі на них байдуже. Коли–небудь бився?

– Бувало.

– Ну, забудь про це. Іноді навколо будівлі вештаються різні такі, але вони не намагаються потрапити всередину. Парочки йдуть в кущі. У мій час такого просто не було. Нікому в голову не приходило. Подивись.

Він вказав на пристрій, схожий на пульт дистанційного керування телевізором, тільки важчий і з кількома кнопками. Кутастий палець пана Маречека завис над найбільшим, червоним.

– Якщо щось починає відбуватися, натискаєш, замикаєшся тут і чекаєш підмогу. Вони будуть тут до трьох