Олексій Нікітін Victory Park

Літературно-художнє видання

Видавництво «Фабула» є складовою видавничої групи «Ранок»

© Олексій Нікітін, текст, 2016

© В. В. Меренкова, переклад укр., 2016

© «Фабула», макет, 2016

© Видавництво «Ранок», 2016

Незастиглий час

Історики є професійними читачами художньої літератури. Особливо ті, чиїм фахом є історія Середньовіччя. Тільки називають історики художню літературу «історичними джерелами», а читаючи хроніки, літописи, житія святих та нотатки мандрівників, намагаються зрозуміти давно минуле життя і на підставі вичитаного реконструювати його достовірні риси. Отож, історики читають доволі специфічно: їх не надто цікавить естетична складова, натомість вони шукають прикмети часу: звичаї та забобони, особливості одягу, уподобання людей, їхні фобії, захоплення і зацікавлення, тобто все, що зближує нас із минулим, і ще більшою мірою — те, що робить його власне історією, «доконаним минулим часом».

Отже, взаємини між літературою та історією проблематичні й дискомфортні. Існує заїжджений викладацький прийом: запропонувати слухачам уявити, ніби всі документи про Наполеонівські війни загинули і до наших днів дійшов лише один текст — «Війна і мир» графа Толстого. Як виглядатимуть у такому разі наші уявлення про велику європейську драму? І що тоді буде історією, а що — літературою?

Роман Олексія Нікітіна «Victory Park» ніби спеціально написаний саме для такого читання. Це — документ київської історії, що застає місто і його мешканців в останні дні «старого режиму», за хвилину до того, як в їхнє життя втрутиться Велика Історія і невпізнанно змінить увесь уклад повсякденності, міський пейзаж, звучання мови на вулицях, та, зрештою, й самих жителів. Ніде не зазначений час дії роману можна вичислити з точністю до року-двох за характерними, уже стертими часом прикметами старого київського життя: знаменитим фотоательє в парку Шевченка з портретом Дмитра Гнатюка у вітрині, неодмінними фарцовщиками на Бессарабці, назвами магазинів на Хрещатику, давно перероблених на «брендові», за звучанням забутих шлягерів з вікон і давно перейменованими назвами вулиць і місцевостей, про які вже «пам’ятають тільки старожили».

Утім, це не фотографічний знімок застиглого часу. Дія роману переважно точиться за рікою, на Лівому березі, куди Київ упродовж тисячолітньої своєї історії не наважувався ступити, споглядаючи задніпровські далі з недовірою і погордою з високих Дніпрових круч. За Дніпром і островами лежав простір Гоголівського «Вія», земля містична і «незнаєма». Лише після війни місто нестримно вихлюпнулося на Лівий берег і ніяково (жителі гір та ярів!) почало опановувати площину. Не зазирала до цієї частини міста й література. Олексій Нікітін, мабуть, перший історик у нашому письменстві, який пише «діяння» цього особливого світу.

Отож, коли всі інші книжки зникнуть і документи загинуть, Київ, або бодай частка його історії, залишиться в романі Олексія Нікітіна, з якого нащадки дізнаються, хто ми такі і як ми жили.

Олексій Толочко, член-кореспондент НАН України

Частина перша ПЕЛІКАН І БАГІЛА

Глава перша. Фарца довбана

1

Віля прокидався важко, насилу вибираючись із глейкого передранкового кошмару, але прокинувся швидко й одразу ж, відкинувши ковдру, сів. Було тихо й похмуро. Він не пам’ятав, що йому снилося, і не розумів, де перебуває. Віля вперше бачив кімнату, в якій провів ніч: громіздка полірована шафа, якийсь непотріб, звалений нагорі, телевізор на тумбочці — здається, «Електрон», на підлозі дешевий килим, вішаки й полиці на стінах. На килимі валялися його черевики, джинси й похапцем скинута жіноча білизна. Тхнуло пилюкою, брудним одягом. Смерділо остогидлим, занедбаним житлом, будинком, в якому живуть поспішаючи, без задоволення, залишаючи поза увагою милі дрібниці, які здатні якщо не додати життю якогось сенсу, то хоча б скрасити його сумну безпритульність. А Віля любив дрібниці. Він був майстром деталей.

— Мишко, — пролунав із-за спини сонний голос, — не спиш уже?

Мишко... Ну так, звичайно. Віля обережно повернув голову. З-під ковдри визирали округле коліно і пухка жіноча рука. Судячи з обручки — права. Віля задумливо погладив коліно: як же її звуть?

— Так, люба. І дуже хочу кави.

— Тоді звари і мені теж. Кава в банці на столі біля плити...

Віля розраховував почути інше, але сперечатися не став.

— Звичайно, сонечко, — його рука повільно попливла по гладкій шкірі жіночого стегна і зникла під ковдрою. З-під подушки долинуло задоволене муркотіння.

— Звари кави і приходь швидше, любий.

«Тепер усім подругам розповість, що Боярський їй каву в ліжко приносив», — посміхнувся Віля.

Піднявшись із дивана, він натягнув потерті «лівайси» і, шукаючи сорочку, ще раз оглянув кімнату. Джинси Віля купив минулого літа. Узяв дві пари за вісім червінців у фіна з «Ленінської Кузні» у валютному барі «Либіді». Другу пару потім скинув за стольник Белфасту, відбивши покупку. А той уже за двісті загнав її на «точці». Віля не фарцював постійно, тільки іноді бомбив випадкових фірмачів. А в Белфаста ця справа була неабияк поставлена.

Сорочка «Wrangler» валялася на підлозі, у кутку між стіною й шафою. Збившись у тугий жмуток у пилюці під дзеркалом.

Віля з дитинства не любив дзеркал, особливо в сутінках порожніх напівтемних квартир. Він боявся води, темряви і дзеркал. Подорослішавши, він сяк-так зумів налагодити стосунки з дзеркалами в блиску вогнів освітлених залів і студій, але від скляних поверхонь, що відбивали темряву, його й досі відкидало, перш ніж він устигав хоч щось збагнути. Ця реакція залишалася незмінною.

Застібаючи сорочку, Віля вийшов із-за шафи і, таки насмілившись, спробував розгледіти своє відображення. У напівтемряві спальні можна було розгледіти хіба що розкішні «боярські» вуса, які виразно темніли на обличчі, що ще не встигло засмагнути.

У сусідній кімнаті його зустріли руїни нещодавнього бенкету. Хліб черствів, зелень в’яла, зморщені огірки сумували поряд із підсохлими помідорами. Велика муха важко піднялася з фінського сервелату і, зробивши коло над столом, опустилася на залишки оселедця. Порожня пляшка з-під віскі лежала на підлозі біля балконних дверей. Коньяку і цукерок на столі не було: мабуть, Белфаст і подружка Афродіти прихопили їх, ідучи.

Афродіта! Ось як звуть володарку коліна й обручки, що дрімає за стіною в