РІК ВЕЙКМАН

(у співавторстві з Мартіном Роачем)

СВАРЛИВА РОК-ЗІРКА В ЛІТАХ

ТА ІНШІ ДИВОВИЖНІ ІСТОРІЇ

Rick Wakeman with Martin Roach

Grumpy Old Rock-star and other Wonderous Stories

Preface Publishing, 2008

Переклав Марченко Володимир Борисович

ВСТУП

Проста математика...

У день, коли ця книга буде опублікована, я буду професійним музикантом протягом сорока років.

Люди, які добре мене знають, знають, що зі мною ніколи не трапляється нічого "звичайного", і здається, що така чи інша історія типу "Spinal Tap" завжди виникатиме, незалежно від того, чи я в турі, на студійному записі чи просто гуляю по дорозі!

Тож звідки тут математика?

Якщо брати до уваги дуже консервативну оцінку, згідно з якою щороку зі мною трапляються принаймні три смішні речі, то простий підрахунок покаже вам, що з 1968 року в моєму житті сталося щонайменше 120 абсолютно абсурдних подій.

Пройдіть назад через мої напівпрофесійні роки, коледж і шкільні роки, і ви відразу ж додасте ще, принаймні, з сотню таких історій.

Таким чином, підсумкова математична сума скаже вам, що потенційно ця книга є першою з можливих двадцяти томів.

Я ніколи так вже дуже не любив математику

МОЄ ЖИТТЯ ЯК РОСІЙСЬКОЇ ЛЯЛЬКИ

Ви знаєте ті російські лялечки, ті, що зроблені так, щоб одна входила в іншу? Так от, колись я був однією з них.

Як не дивно, це було в Росії.

Музика подарувала мені можливість подорожувати по всьому світу – гастролювати з "Yes", влаштовувати власні сольні концерти по всьому світу, рекламні поїздки за кордон, це багато повітряних миль. І я повертався з такою кількістю дивних подій, скільки в мене було сувенірів. Одного разу саме сувенір поставив мене в дуже дивну ситуацію.

Мене запросили прийнят участь в телешоу в Москві, глибоко за залізною завісою. Поїздка відбулася якраз у розпал холодної війни, і відносини між Сходом і Заходом були поганими. Я вже бував там, і країна мені подобалася – як правило, я повертався додому з валізою, набитою сувенірами. Маючи 20 доларів готівкою, ви могли купити весь світ. Усім дітям і родині подобалися червоні футболки з серпом і молотом, шапки з вовняного хутра... стандартний туристичний базар.

На щастя, митники в аеропорту закривали очі на всі ці чорноринкові штучки.

Окрім форми КДБ, яку я купив у зовсім незнайомої людини в темному провулку.

Яке це все має відношення до російської матрьошки, скажете ви? Тримайтеся зі мною...

Мій готель був типовим для західних жителів. Міліція охороняє головні двері та барикади зовні. Вам казали, що є місця, куди можна ходити, місця, куди не можна, що можна робити, а що не можна. Слід визнати, що це могло бути досить складним, тому що британські та американські політики не довіряли росіянам, а російські політики не довіряли британцям чи американцям.

Я любив росіян і чудово з ними ладнав. Телевізійне шоу пройшло дуже добре, і я, і гурт чудово провели час. Лише після зйомок все почало ускладнюватися.

Ні для кого не було секретом, що російський чорний ринок не міг отримати достатньо доларів. За бакс можна було купити що завгодно, і я маю на увазі що завгодно! Як не дивно, самі доларові купюри повинні були бути без масних плям, у абсолютно бездоганному стані. Вони також повинні бути малих номіналів, в ідеалі: один-два долари.

Цього дня я сунув долар у руку міліціонера, який стояв біля дверей мого готелю, і пішов блукати. Було морозно, по-справжньому холодно. На мені було величезне пальто, яке я купив в Америці, воно було схоже на пальто власника ранчо – воно було масивним. Коли я біг риссю вулицею, то виглядав мов містер Блоббі схрещений з Дж. Р. Юїнгом^[1]. Будь-яких жителів Заходу, які блукали по брудних провулках, було так легко відрізнити, і з моїм волоссям, зростом і пальто власника ранчо я був схожий на маяк Заходу, що з голосним хрустінням пробирається по снігу. Невдовзі до мене підійшов дуже підозрілий персонаж, який явно купив свою пошарпану стару коричневу валізу в Артура Дейлі чи Дель Боя Троттера^[2]. Більшість із цих типів насправді знали мене, оскільки, як я вже сказав, я був тут кілька разів і завжди був вигідним клієнтом. Ви йшли головною вулицею, і з тіні темного провулка чули: "Містер Вейкман, сюди, ви купуєте футболку?". Потім ці "підприємці" відкривали якусь запорошену стару валізу і пропонували вам, аж п'ять футболок за долар. Вони були не найкращої якості, але я завжди купував багато і насолоджувався нашими необов'язковими балачками.

Однак цього разу мені запропонували не тонесеньку, як папір, футболку.

Це була справжня форма КДБ.

З валізи.

Від абсолютно незнайомої людини в глухому провулку, поза второваною стежкою посеред Москви, оточеної окопами холодної війни.

Не питайте мене чому, але коли цей чоловік пошепки запропонував мені піти в цей темний глухий кут, щоб подивитися на те, що явно було незаконним товаром, з якоїсь причини, невідомої моєму здоровому розуму, я це зробив. Він притиснувся до стіни, відкрив свою валізу і сказав: "Ось, форма КДБ. Добра".

Я знав, що це гра з вогнем. Володіння предметами КДБ чи уніформою вважалося дуже серйозним злочином.

Я все це знав.

Проте це була справді шикарна форма.

Шикарна.

Спочатку я припустив, що це підробка, і сказав йому про це. Він не хотів слухати.

- Ні, справді, це КДБ. Форма мого брата. Е ще і кашкет.

- Але звідки мені знати, що вона справжня?

- Це була форма мого брата. Він був у КДБ, а потім ... він ... е-е... пішов звідти.

- Ну добре. І як, у біса, я маю притягти її до свого готельного номера?

- Знімаєте пальто, одягаєте знизу форму КДБ, надягаєте зверху пальто, а кашкет кладете у сумку – ніхто не дізнається.

- Скільки?

- П'ять доларів.

- Домовилися.

Я зняв своє пальто з серіалу "Даллас", крадькома перевдягнувся в довгу шинель КДБ і, силкуючись пальцями застібнути ґудзики на морозі, одягнув власне пальто зверху. Виглядаючи як дирижабль, я почав іти назад, до головної дороги.

- Містер Вейкман ...

Це був той самий хлопець, тіпався за мною.

- Що?

- Бажаєте купити адміральський кітель?

Шикарно. Я не міг втримався.

Він знову відкрив свою валізу.

- Чудово, дуже гарно. Як я пересвідчусь, що