МАРЧІН ШВЬОНТКОВСЬКИЙ

ПСИ ГОСПОДНІ

Видавництво SQN, Краків, 2023

Переклад: Марченко Володимир Борисович

Присвячую тисячолітній Династеї

ПРОЛОГ

1625 рік

Джамбаттіста Монтальто, архіпресвітер Римської колегії, magister artium протягом п’яти років і алхімік на службі у Його Святості Урбана VIII, боявся.

Йому було страшно, як ніколи за всі його сорок шість років життя. Він так боявся, що кожна тінь, кожен підвищений голос і театральний шепіт, з якими він стикався на вузьких вуличках бідної частини Риму, такої відмінної від добре відомих яскравих алей Ватикану, змушували його дихати прискорено, а шлунок стискало Він ховався. І Рим — жахливе місто, у якому можна сховатися.

Колишній викладач папської академії абсолютно не знав метрополії, до якої він змушений був тікати. Він не почував себе як вдома в брудних провулках, смердючих тавернах чи галасливих борделях, він не звик падати в калюжі, повні брудної води та сечі, уникати багатих екіпажів, у яких сам він ще нещодавно грів сидіння, або розмовляти з людьми, які за милю відчували його вчену італійську мову, густо переплетену з класичною латиною.

Він опинився в іншому світі, де йому було погано. І він робив помилки.

Монтальто знав про це. Він був достатньо розумний, щоб знати це, але недостатньо досвідчений, щоб всього цього уникнути; отже, він зрозумів, що його втеча з церковного міста була лише відстроченням неминучого. Рим був прошитий донощиками щільніше, ніж благородний шовк сріблом, і Джамбаттіста впадав у вічі навіть своїми доглянутими, ніжними долонями.

Долоні. Він знову виявив, що стоїть біля стіни, біля якої його штовхають перехожі, і дивиться на свої пальці у світлі дедалі холоднішого сонця, ніби він щойно усвідомив їхнє існування. Раніше це була частина тіла, як і будь–яка інша – ніс, ноги, спина. Тепер вони стали ненависним баластом, тягарем, який він хотів би відрізати на самих зап’ястях і викинути в ринву, а потім повернутися, негайно повернутися до університету й продовжувати читати лекції Libri quattuor sententiarum дияконам; без рук, але все ще щасливий, з ордою слуг, якими ті замінять цю теоретично необхідну частину тіла... Зрештою, він старався. Його передпліччя, сховані під рукавами сорочки, були всіяні шрамами від ножів.

Почало темніти. Джамбаттіста, розбитий горем, рушив до свого нинішнього притулку – кімнати в другосортній корчмі. Він давно не змінював місця проживання, що посилювало його страх. У нього починали закінчуватися гроші, отримані від продажу багатої сутани з прикрасами. Коли він дістався до місця, єдиним світлом було світло від смолоскипів, які несли в руках окремі перехожі. У кінці вузенької вулички знаходилася забігайлівка для кондотьєрів — звідти, як завжди, чулися звуки бійки. Усе здавалося звичайним, але саме ця буденність його й турбувала. Навіть коли він піднімався сходами на другий поверх, він відчув, що щось не так. Але він змусив себе проігнорувати це почуття, відкинувши його як абсолютно ірраціональне.

Поспішний іспит сумління, який він провів із серцем, що дико билося, між скрипом сходів і наступними, не приніс йому особливого успіху. Він уже робив це тисячі разів за останні два місяці. Він спробував усе. Гортав книжки, старовинні й церковні, шукав рецепти. Він навіть таємно звертався до кількох єретичних джерел. Нічого Нарешті він вирішив помолитися, вперше за багато років — щиро; коли молитва не допомогла, він почав постити й таємно умертвляти себе, так що до цього дня його спина горіла від спогаду про батіг. Після втечі він продовжував калічити себе, але тільки від безвиході, так само, як і напивався від розпачу. Нічого. У нього це все ще залишалося. Єдине, на що він не пішов, — це зізнання, але, мабуть, треба було б бути зовсім дурним, щоб зізнатися комусь із колег, бо тоді — зрозуміло: темниця, іспанські чоботи та розпечені кліщі.

Він помітив мерехтливе світло свічки в щілині під дверима своєї кімнати. Повернувся на каблуках і втік. Запізно.

Двоє швейцарців у хрустких кірасах схопили його внизу сходів і, навіть не намагаючись бути ніжними, потягли назад на другий поверх. Всі мешканці не дуже респектабельного місця кудись зникли, справедливо вирішивши, що це не їхня справа. Один із охоронців відкрив двері, а інший кинув архіпресвітера всередину. Коли полонений підвівся з жахливо запорошених дощок, він побачив високого худорлявого чоловіка з іспанською борідкою, який невимушено оперся на єдиний відносно чистий предмет меблів у всій кімнаті: на стіл. Монтальто дуже добре знав, хто цей чоловік, тому не дивився йому в очі. Він просто опустив голову.

– Джамбаттіста, мій друже. Ви справді і тут живете? Стандарт досить низький, – пожартував гість, витираючи чоло тильною стороною долоні.

Він не дочекався відповіді.

– Ти не думав, нібито ніхто не помітить твого зникнення, правда?

Цього разу тиша тривала досить довго, щоб священик, що стояв на колінах на підлозі, відповів.

– Н…ні, ваше преосвященство. Я знав, що помітять.

– Так чому ж ти все–таки втік? Розумієш, мій любий, якби ти спокійно сидів у своїй майстерні, не висовуючи звідти свого носа, як ти це робив п’ять добрих років на папській службі, ти нікого б не цікавив. А потім, бац, заходжу до канцелярії, лихо, паніка, біда, бо архіпресвітер Монтальто кудись зник, як камінь у воду. Уяви собі, я спочатку зовсім не хвилювався. Шкода, подумав, можливо, йому довелося раптово виїхати; звичайно ж, не можна так просто поїхати без попередження, ти отримаєш догану, але це не привід для трагедії. Тим часом у відділеннях шум. До єретиків утік, кажуть. У нього, кажуть, роман. А я заспокоюю їх: "Не бійтеся. Перш ніж ви зможете забути половину своїх пліток, старий Джамбаттіста опиниться там, де йому потрібно бути, чи то у своїй алхімічній норі". Але проходить перший тиждень, другий тиждень, третій… Уявляєш, що я там переживав, переживаючи за тебе?

– Я впевнений, що Ваше Високопреосвященство зовсім не морочив собі голову таким...

– Морочив, архіпресвітере. – У