мало того, що вона хвицалась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.
— То ж позаторік! Ти ще малий був.
Ми відступилися з дороги, бо нею саме проїхало кілька колгоспних ваговозів. На одному стояла якась здоровенна частина од комбайна.
— Гадаєш, зараз краще вийде? Тут уміння потрібне.
— Отож-бо й є!
— А де ти його наберешся? Вдома без сокири і сапки обходимось.
Проминувши поле, ми наблизились до річки.
— Зараз над шлюзами перейдемо, а тоді вже лісом, — пояснив Митько.
У вас тут і шлюзи є?
— Аякже! Не Дніпрогес, звичайно, але збудували років п'ять тому, щоб поля зрошувати. Бачив же дорогою — канави такі.
Ми ступили на хисткий і, здавалось, ненадійний місток, а внизу гуркотіла, вирувала, пінилась вода і били вгору, грали проти сонця різноколірні бризки.
— Ух, страшнувато! Ходімо, Митю, швидше, а то ще місток вломиться.
— Вломиться! Та він тисячу таких, як ми, витримає! Дивись! — і, вхопившись рукою за поручні, Митько став так вигицувати, підкидаючи ноги, що аж дошки піді мною заходили ходором, і місток затрусивсь іще дужче.
Добряче спітнівши, зате наочно довівши мені, що боятись нема чого, Митько зрештою вгамувавсь, і ми заглибились у ліс.
— Зараз беремо праворуч, — хвилин за двадцять мовив Митько, — і стежечкою до самісінького озера.
Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, з-за дерев вихопивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом:
— Гей, мухолови, з дороги!
Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко одскочили в сторону і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка.
— А щоб тобі колесо відпало! — кинув я вслід. — Ну чого він причепивсь до нас, Митю?
— А, — махнув він рукою. — Мало дурнів? Не зважай!
Проте настрій нам таки підупав, і решту путі ми йшли мовчки. Зате коло озера... Хіба можна лишатися в поганому настрої через якогось там пришелепка, коли бачиш перед собою мрію, якщо не сказати всього життя, то принаймні трьох останніх місяців?
— Он звідки, диви, рибу ловити!
— А пісочок який!
— А поглянь, де у воду стрибати!
— Ух ти!
— Сила!
— Клас!
— Оце так!
І врешті, загорлавши «ура», ми кинулись одне одному в обійми. Так, певно, не радів жоден... жоден учень шостого класу в світі. Митько ступив назад і урочисто звернувсь до мене:
— Від імені... Гм, від імені себе... Ні, від імені свого і громадськості вітаю вас, Сергію Стеценко, із відкриттям літнього сезону. Ну, і бажаю...
— Зрозуміло, — перебив я. — Мерсі. Взаємно. Радий старатись, — і, виструнчившись, узяв сачок «на караул», проте одразу ж опустив. — Поглянь, Митю.
Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.
— Та це ж курінь був! — перший здогадавсь Митько. — А от і двері, — вказав на дві прихилені одна до одної палиці. — А от, поруч, і місце для вогнища розчищене.
— А сіна скільки! — радів я. — Та цей курінь відремонтувати — раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив?
— Не підходь! — гукнув Митько і заходивсь бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.
— Та що з тобою, Митю? — здивувавсь я. — Ти б відпочив!
— Нема! — вдоволено мовив приятель. — Тепер можна й ремонтувати.
— Чого нема?
— Змій! Вони знаєш як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі, тут треба бути обережним, — говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. — Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як укусить щось чи що скоїться — до села бігти далеченько. Ось диви, цим ми курінь накриємо, а згори ще й соломи накладемо. І ніяка злива не страшна!
— То це ж ваша клейонка, з дому, — пізнав я згорток.
— Звичайно! А чим вона погана?
— Звісно, нічим. Але ж батьки...
— А що батьки? А коли дощ піде, та ми позастуджуємось, та запалення легенів підхопимо? То що батькам краще — наше здоров'я чи якась там нікчемна клейонка? Тим паче, будемо їхати — я її заберу.
На такий життєвий доказ я навіть не знайшов відповіді. Ми взялись до роботи, і за годину ніхто й не повірив би, що на місці нашого незрівнянного щодо зручності й природно-кліматичних умов куреня ще вранці було невідомо що.