- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (30) »
Мікша, й молився.
— Ну, ходімо! Полетимо! — астроном узяв незнайомця під руку і повів до стежки.
— Хвала господові!
— Хвала!
Вони вийшли з гущавини на галяву. Лише тепер незнайомець помітив машину і ніби трохи
завагався.
— Не бійся. Вона підніме нас обох! — підбадьорливо усміхнувся Мікша.
Підійшли до машини. Астроном підняв вітрозахисний ковпак, потім висунув запасне сидіння.
— Сядеш тут!
— Я вірю тобі, пане…
Та все ж бородань тремтів, коли Мікша, посадивши його в машину, застібав пасок.
Ротор протяжно завив, і геліорот злетів у повітря. Незнайомець судорожно вчепився в рукав
метеоритолога, а вуста його нашіптували молитву.
Піднявшись на триста метрів, Мікша збільшив швидкість.
Темна пляма лісу на схилах Шреніци сховалась за горами. Летіли над барвною мозаїкою
будинків відпочинку, розкиданих серед садів і лісових парків. Раз по раз крізь зелень
виблискували на сонці плавальні басейни й посадочні майданчики аеробусів.
За Єленьою Гурою вийшли на радіо шосе схід-захід, де Мікша передав керування службі руху.
У повітрі аж кишіло машинами. Над ними снували сигари аеробусів та пузаті веретена
колеоптерів. Однак бороданя не так вони дивували, як інші машини, що летіли паралельно з Мікшиним
геліоротом. Оберталися диски роторів; крізь прозорі вітрозахисні ковпаки, що скидалися на
величезні скляні банки, виднілися силуети людей. На щоках у незнайомця виступили червоні плями,
вуста розтулилися, очі спалахували то подивом, то німим захопленням.
Так вони пролетіли понад сто кілометрів. На обрії показалися вершини стрілчастих будівель
Радова. А під ними лежали шахівницею водоймища промислового вирощування водоростей, підносились
високі, схожі на олівці абсорбаційні вежі заводів синтезу харчових продуктів.
На штурманському пульті ритмічно замиготіла сигнальна лампочка служби руху.
— 11 23… 11 23… Інститут мозку! — наказав Мікша автоматові, який подавав потрібну
інформацію.
Ще кілька хвиль — і промислове кільце, яке постачало велетенському містові їжу, воду і
кисень, лишилося позаду. Завиднілися житлові будівлі. Сонце вигравало на них веселковими бліками.
З’єднані багатоярусними естакадами, будинки здіймалися вище й вище, аж поки не заступили
краєвид.
Незнайомця вже не цікавили повітряні машини, що пролітали неподалік; широко відкритими
очима він дивився на місто.
Зненацька він схопив астронома за руку й, дивлячись на нього з тривогою, запитав:
— Чи… чи я не помер?
— Гадаю, що ти був… непритомний. Деякий час. Але то нічого…
— То я жива людина?
— Напевно! — ствердив Мікша, роздумуючи над тим, куди хилить незнайомець.
— А хто ти, пане?
— Я вже казав: метеоритолог. Як би тобі це пояснити… Я збираю уламки тіл небесних. Таких,
що впали з неба на Землю.
— Мені, пане, важко збагнути, що ти робиш на небі… — помовчавши трохи, почав бородань. — Скажи, коли можна, де я? На Землі чи теж на небі? Мікша ледве втримався, щоб не розсміятися. — Поки що ми в повітрі! Але скоро спустимося на Землю. — А це місто? — Місто. Обличчя незнайомця проясніло. — Місто… Це місто… про яке святий Іоанн Євангеліст… — Так! Так! — Мікша не хотів заходити в розмову, бо машина вийшла на посадку й сигнальна лампочка показувала, що вони вже приземлюються. Під ними височіла величезна будівля з блискучим еліпсом посадочного майданчика на дахові. Тим часом незнайомець почав натхнено декламувати співучим голосом: — “І возніс мене на гору велику й високу… І показав мені місто велике, святий Ієрусалим. Місто те богом дароване й благословенне; сяє воно, мов яспис — самоцвіт найкоштовніший; прозоре, мов кришталь… Оточене воно муром великим та високим, і в мурі тім — дванадцять брам, і на них — дванадцять янголів. А дванадцять брам — то дванадцять перлів. Кожна брама — то одна перлина, а ринок — то золото щире, як скло прозоре. Але храма я в ньому не бачив. Бо сам Господь Бог Всемогущий є храм його…”
— Мені, пане, важко збагнути, що ти робиш на небі… — помовчавши трохи, почав бородань. — Скажи, коли можна, де я? На Землі чи теж на небі? Мікша ледве втримався, щоб не розсміятися. — Поки що ми в повітрі! Але скоро спустимося на Землю. — А це місто? — Місто. Обличчя незнайомця проясніло. — Місто… Це місто… про яке святий Іоанн Євангеліст… — Так! Так! — Мікша не хотів заходити в розмову, бо машина вийшла на посадку й сигнальна лампочка показувала, що вони вже приземлюються. Під ними височіла величезна будівля з блискучим еліпсом посадочного майданчика на дахові. Тим часом незнайомець почав натхнено декламувати співучим голосом: — “І возніс мене на гору велику й високу… І показав мені місто велике, святий Ієрусалим. Місто те богом дароване й благословенне; сяє воно, мов яспис — самоцвіт найкоштовніший; прозоре, мов кришталь… Оточене воно муром великим та високим, і в мурі тім — дванадцять брам, і на них — дванадцять янголів. А дванадцять брам — то дванадцять перлів. Кожна брама — то одна перлина, а ринок — то золото щире, як скло прозоре. Але храма я в ньому не бачив. Бо сам Господь Бог Всемогущий є храм його…”
ЗНИКЛИЙ МЕТЕОРИТ
— Стефе! Він прокинувся. Перед ним стояла Кама Дарецька, уже в плащі, готова йти. — Здається, я заснув… — пробурмотів непевно Мікша й огледівся. — Котра зараз година? — Скоро перша. — Невже? — здивувавсь він. — Невже я спав майже чотири години? Дівчина усміхнулася. — Ти чекав на мене? — Авжеж. Балич сказав, що ти зараз ітимеш. Я навіть не знаю, як заснув. Геть вимучився — не спав уже три дні. — Балич сказав неправду. А може й ні, — ледь усміхнулася вона. — Уранці ми трохи посварилися, і, очевидно, він збагнув, що передав куті меду. Пропонував мені “Жовте Коло”, як доказ своїх найщиріших і миролюбних намірів. Я сказала, що ввечері працюватиму. Коли ж він побачив мене в холлі, напевне, подумав, що я кудись з тобою йду. — Упертий хлопець. — Не на мій смак. Зрештою, я не маю часу… — Однак я бачу, що… — Не кажи дурниць. Просто він грає мені на нервах. — Хто кого любить, той того чубить! — Балачки. Вони вийшли з інституту. Вулиця, людна й гомінка вдень та ввечері, зараз була тиха й спокійна. Згасли різнобарвні вогні, тільки стіни будинків, що випромінювали зеленаве сяйво, світились у сутінках. — Ти йдеш додому? — непевно запитав Стеф. — Ні. Ночую в інституті. Я вийшла ненадовго. Хочу трохи прогулятися. — Коли дозволиш, я піду з тобою. — Як хочеш… Вони спустилися з головного хідника на бульвар. Тут було ще темніше: алея тінистих тополь відгороджувала бульвар од вогнів міста. Лише в чорному дзеркалі Одри відбивались освітлені жовтавим світлом нижні поверхи будинків, що стояли на тому березі. Сіли на лавку. — Ну, знайшов ти нарешті свого метеорита? — запитала Кама, помовчавши. — Ні. Як у воду впав. Жодного сліду… Ніби його зовсім не було. — Він міг випаруватись. — Ні, не міг… Заміри, зроблені перед самісіньким падінням, коли він був на висоті близько трьохсот метрів, показали — метеорит мав поперечник понад три метри. Гігант. Хіба що заміри були неправильні. — Можливо. — І все одно мусить бути якийсь слід, — задумався метеоритолог. — Правда, з цим метеоритом ми мали клопіт від самого початку. З попередніх обчислень виходило, що його траєкторія перетнеться з поверхнею Землі в районі Північної Атлантики. Згодом надійшли нові дані, а за ними ще. Уявна точка падіння переміщувалася далі й далі на схід. Ми навіть сміялися з Томом, що метеорит замість збільшити — зменшив швидкість. Але це, напевне, була похибка в обчисленнях. А втім, роздумувати- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (30) »