“Йому треба було прискакати сюди трохи раніше… або ж пізніше”, — подумав він.

Вечірнє світло запалило запилюжені кущі й чорні порожні вікна нерівними язиками західних вогнів. Якийсь предмет, що лежав у нього під ногами, привернув його увагу. Хольгер нахилився. Це був глиняний черепок, і Хольгер упізнав його. На потьмянілій кераміці ще зберігся зелений орнамент. Черепок кришився в руках. Здавалося, від вази його відкололи дуже давно. Втім, може, так лише здавалось…

Хольгер зібрав із землі кришки й поволі рушив назад; Вийшовши на пагорб, він обернувся, ніби все ще на щось сподівався. Але все лишалося незмінним.

Переклад з російської.

Володимир Заєць ДВІЙКА ІЗ СПІВІВ Фантастичне оповідання-жарт

На спокійному Сонці вирували бурі, які важко уявити людині. Розжарена до семи тисяч градусів речовина фотосфери здіймалася вгору і, не порушуючи другого закону термодинаміки, в хромосфері розжарювалася ще більше. Океани енергії мчали від палаючого світила, та лише мізерна частина вогняного дихання потрапляла на крихітну кульку — Землю, що оберталася навколо Сонця на відстані сто п’ятдесят мільйонів кілометрів.

Небокрай був насичений малиновим кольором, та чим вище до зеніту, тим барви ставали блідіші й поступово переходили па заході в темно-сині тони. Небо на сході розгорялося все більше, і нарешті сліпучо-білий край сонячного диска виринув з-за обрію.

Сонячний промінь ковзнув по першому поверсі дев’ятиповерхового будинку і, пройшовши крізь щілину важких гардин, освітив брижувате сонне обличчя чоловіка. Він невдоволено скривився і підняв важкі повіки. Ранок був ясний і радісний, горобці під вікном впцвірінькували фортіссімо. Через відчинену кватирку вливалося прохолодне пахуче повітря. Чоловіка, який тільки-но прокинувся, звали Григорій Іванович, він працював двірником будинку № 8. Хоч йому вже пішов сорок сьомий рік, інакше, як Гриня, його не звали. Так повелося тому, що він надто часто був напідпитку і в цьому стані його не залишав дурнувато-веселий настрій, тож завжди був запанібрата і малим, що тільки на ноги зіп’ялися, і старим.

Гриню мучила печія. Він боязко подивився на дружину, обличчя якої навіть у сні зберігало невблаганний вираз, встав і навшпиньках підійшов до буфета. Проте соди там не знайшов. Гриня зрозумів, що йому може допомогти лише одне. Він згадав про НЕЇ, заховану в підвалі, у виямці за трубою, і настрій відразу покращав. Наперед смакуючи випивку, Гриня усміхнувся і став швидко вдягатися.

Зайшовши знадвору в сутінки підвалу, нічого не побачив видно, лампочка перегоріла, але рухався за звичкою впевнено: дійшов до схованки, підняв праву руку, щоб спертися на стіну, і мало не впав. Рука, не зустрівши опору, провалилася в порожнечу. Гриня спершу розгубився, але згадав про сірники в кишені і один по одному став черкати ними.

При тьмяному світлі сірника він побачив великий пролом у стіні з великою купою пилу посередині. Гриня поспіхом вийшов з підвалу і рушив додому по нову електролампочку, щоб краще роздивитися невідомо ким зроблений пролом у стіні. Після відвідин підвалу Гриня раптом вічув звірячий голод, і це ще більше підганяло його. Дружина, відкривши двері, зблідла і вхопилася за одвірок.

— Це ти? — пробурмотіла вона чужим голосом.

Гриня кинувся до дзеркала і побачив, що звідти дивиться на нього схудла фізіономія, з щетиною, ніби три дні не голеною.

Син Іван, учень п’ятого класу, визирнув з кімнати і, побачивши схвильованого батька, з винуватим виглядом зник за дверима.

— Вчора ж голився, — шепотів Гриня, погладжуючи шорстке підборіддя.

— Іди поголися, — буркнула дружина, що вже прийшла до пам’яті.

— Ні! — вперто махнув головою Гриня. — Спочатку поїсти! І швидше!

Дружина здивовано знизала плечима. Вона звикла, що в її чоловіка, як і в кожного, хто зловживає спиртним, зранку ніколи не було апетиту. Гриня жадібно давився цілими шматками і голосно плямкав.

Син знову виглянув з кімнати, подивився на батька, що похапцем снідав, усміхнувся і знову пішов до себе. Після сніданку Гриня поголився і розгублений пішов доповідати про те, що сталося, начальникові жеку.

Начальник, ніби Юлій Цезар, робив одночасно кілька справ: говорив по телефону, накладав на заяві резолюцію, відбивався від двох відвідувачів і жував котлету.

— Снідаєте? — знічено усміхнувся Гриня, не знаючи, з чого почати.

Від подиву начальник ледве не вдавився, аж рука опустилася, що дозволило відвідувачам підсунути якусь заяву. Він ніколи не бачив Гриню тверезим, і його поява викликала передчуття біди.

— Ну, — видавив начальник жеку погрозливо, — викладай! Чого тобі?

Думки, слова, які він наготував, усе переплуталось у бідній голові Грині. Він підняв очі і, побачивши закам’яніле в чеканні обличчя начальника, почав щось плутано розповідати:

— Ну, я туди, а там — це, нічого там немає…

— Чого немає? — зморщивши лоба, запитав начальник і, як тарган, заворушив вусами.

— Чого немає? — розгублено хихикнув Гриня. — А нічого немає.

— Ти до пуття розкажеш, у чому річ? — гримнув начальник.

Гриня боявся начальницького гніву, бо в нестримному пориві йому могли нагадати про численні гріхи. Цей переляк повернув Грині дар мови, і він досить зв’язно розповів про все, що сталося з ним уранці.

— Та-ак, — протягнув начальник. — Ясно. Цеглу покрали. Видовбали і покрали!

— Ні! Ні! — злякано вигукнув Гриня. — Якщо хто і взяв, то не я!

— Не брав? — єхидно запитав начальник. — Чия ж тоді це робота?

Гриня тільки пхикнув, вражений бездоганною логікою цього доказу. Начальник метав громи і блискавки, тавруючи ганьбою двірника. Гриня нарешті й сам на деякий час повірив, що цю цеглу він продав по п’янці комусь для дачі.

Рознос закінчився на диво щасливо. Начальник, мабуть, підкуплений тверезістю двірника, пообіцяв дати цегли і людей замурувати пролом. Потім погрозливо промовив:

— Ну, а якщо повториться…

Гриня улесливо посміхнувся.

Другого ж дня дірку замурували. Гриня по кілька разів на день відвідував підвал, що правив йому за схованку для міцних напоїв, і помітив одну дивну обставину. Якщо він протягом хоча б хвилини був біля пролому, то в нього, крім прискореного росту щетини на лиці і появи сильного апетиту, проходило вивітрювання алкоголю. Дружина, як природжений дослідник-діалектик, вбачала в цьому певний зв’язок і не примушувала чоловіка дихати на неї, коли бачила, що він обріс щетиною. Гриня невдовзі зрозумів усі зручності свого відкриття і, коли йому