треба було з’явитися на очі дружині, притулявся на хвилину до стіни, в якій був пролом.
Якось, вештаючись у дворі, Гриня побачив, що з третього під’їзду вийшов старий пенсіонер і сів на лавці у затінку. Із розмов сусідів Гриня знав, що цей старий — професор чи то біохімічних, чи біологічних наук і до останнього часу був науковим консультантом мало не в п’яти НДІ. Грині закортіло вилити душу освіченій людині, яка нічого в житті не бачила, крім книг. Хай і професор знає, що навкруги багато цікавого і що повноцінне життя не може поміститися в запилених фоліантах, які лежать у нудному професорському кабінеті. Гриня підсів до професора і, відкривши щербатий рот, дихнув на нього сивушним перегаром.
— Поважаю науку, — сказав він задушевно.
Професор гидливо покрутив носом і відсунувся.
У Грині розв’язався язик, і він розповів про диво, яке сталося в його підвалі. Наприкінці розповіді старий почав виявляти неабияку зацікавленість і, як півень, хилив голову то в один, то в другий бік, від надміру почуттів ляскаючи себе долонею по нозі.
— Нонсенс! — бурмотів він. — Але цей примітив не зміг би просто таке придумати. Треба буде…
Старий заметушився і зник, а наступного дня знову підсів до Грині, тримаючи в руках маленькі коробочки із скляними стінками, через які видно було комах, що безнадійно махали крильцями. Гриня усміхнувся.
— Комахи! Знаю, такі злітаються до вина або до браги.
— Це дрозофіли, — суворо сказав професор.
— Нехай будуть дрозофіли, — охоче погодився Гриня, — але навіщо вони?
— Для експерименту! — урочисто виголосив професор і попросив впустити його в підвал.
У підвалі професор розмістив коробочки на різній відстані від стіни і сказав, що завтра в цю ж годину він прийде сюди знову.
У призначений час Гриня чекав старого біля входу в підвал.
У підвалі професор став розглядати комах, які були ближче до пролому. Потім вигукнув пригніченим голосом:
— Екзитирувала!
Лише в коробці, що стояла на семиметровій відстані, дрозофіла була жива.
— Ви знаєте, від чого загинули дрозофіли? — жваво запитав професор.
— Подохли, та й годі, — байдуже знизав плечима Гриня. — Велика важниця.
— Навіть вам буде цікаво знати: комахи, що перебували ближче до стіни, загинули від голоду!
— Від голоду? — здивувався Гриня.
— Так! Час для них біг набагато швидше, ніж звичайно. Доступу до їжі не було, а катаболічні процеси, тобто розпад тканин у процесі обміну речовин, відбувалися. І відбувалися вони набагато швидше, як я вже казав. Тож знайте, що біля вашої дивної стіни час прискорює свій плин. Мабуть, десь поруч із нею або ж під нею є джерело енергії, що прискорює швидкість потоку часу. — Він зітхнув і з приреченим виглядом додав: — Тільки навряд чи зацікавить це офіційну науку. Надто фантастичні факти! Такі ефекти не можуть бути створені землянами. Так, це прибульці з інших планет! Це їхніх рук справа!
— Прибульці… час… — повільно думав Гриня. — Тож-бо мій, телепень останнім часом тільки про цей час і говорить. І книжечки різні про час навіть за обідом читає.
Гриня пригадав, як останнім часом не раз бачив, що син шастав у підвал, стараючись, щоб його не помітили.
Увечері, коли учень п’ятого класу Баня Фомочкін прийшов додому, батько зустрів його з нахмуреним лобом. На столі лежав солдатський ремінь. Батько показав синові на табуретку:
— Лягай!
— За що? — заверещав страдник.
— За те, що без дозволу батька, — приказував Гриня, і ремінь легко літав у його вмілій руці, — за те, що через тебе сорому натерпівся! Я п’ю, але не краду. Ти що там у підвалі зробив?!
— Ой, усе розкажу, тільки пусти! Машину часу хотів зробити. Не вистачило тільки дротиків срібних і ланцюга з велосипеда. Не дістав ще.
— А цегла навіщо тоді? — у гніві запитав батько.
— Не брав я цегли, — шморгнув носом син, — вона сама на порох розсипалася, коли я генератор простору-часу випробував на форсованому режимі. Цегла ж за добу набрала п’ятсот вісімдесят років.
— Навіщо тобі ця машина? — з докором почав Гриня. — Скільки часу на неї вбив. Краще б матері або мені, скажімо, зайвий раз допоміг.
— Навіщо, навіщо! — схлипнув син, потираючи потерпіле місце. — Двійку я отримав із співів минулого тижня. Хотів повернутися в той же день, щоб виправити щінку. Та де там. Мати за двійки свариться, ти б’єшся, особливо, коли теє… веселий.
— Це правда, — самовдоволено погодився Гриня. — Я такий. Незрозуміло мені тільки, як би ти виправив оцінку? Слуху ж у тебе зовсім нема.
— Я зробив машину, таку маленьку зовсім, — загорівся син, — заховаєш її в рот, і всім здається, що це ти сам співаєш.
— Он воно що, — на мить замислився Гриня і знову взявся за ремінь.
— За що?! — 3 синових очей бризнули сльози.
— Кожну справу треба доводити до кінця. Двійку із співів ти так і не виправив, — хмуро сказав батько і замахнувся ременем.
