гомстед? Краян був грамотним, бо в краю був дяком і поназначував для своїх рідних землі, щоб купили, коли приїдуть до Канади. Батько наш мусив тепер іти далеко від краяна в пошуках гомстеду, кілька миль лісами. Нарешті прийшов день іти в ліс! Здибали добру землю в доброму місці. “Ні, тут не можна купити гомстед, бо це компанійна земля”, — каже краян, коли прочитав “палику”, яку інженери залишили і позначили.

Краян і батько знову пішли через ліс. Знову найшли гарне місце, але і тут не можна, бо ця земля належала до Гадсонс Бей компанії. Третє місце належало до шкільної агенції, і вони пішли далі, комарі виїдали їм очі…

Нарешті прийшли до місця, де земля була вільна, для гомстедів, тільки біда була в одному — всюди ліс, каміння, мочари, і так миля за милею, бідненька земля.

От накінець здибали гомстед, котрий виглядав не зле. Батько каже: “Тут є горбок, гарне озеро, котре може бути близько хати”.

Мама розпитувала батька про землю, про місцевість, ліс і все інше, питала з ентузіазмом, а батько, будучи реалістом, відповідав просто, без захоплення. Мама все-таки не губила надії, запевняла батька з піднесенням, що все буде добре, будуть вони працювати, мати свою хатину, а не панський чворак, як було в краю. За рік-два буде їм набагато краще, запевняла мама.

Батько розпочав будову, передбачав майбутність, прагнув щасливого життя. Щодня ходив у ліс і прорубував ширшу “лайну”, щоб можна заїхати на гомстед. Потім, другі люди казали йому, треба збудувати землянку, а батько мав намір видовбати печеру в горбку. Казав: “Це буде ліпше від землянки, і мама з дітьми буде тут мешкати, а я з краянами піду шукати роботи”.

У батька були добрі плани: справді, треба було викінчити печеру і скоро іти на заробітки, зима уже наближалась, а гроші на харчі, зимовий одяг і інші речі були дуже потрібні. За 30 доларів батько купив у француза корову, і наш краян відвіз нас і наші речі до нашого гомстеду, до нового дому — до печери. Нарешті ми вдома… Який же був той дім? Яка господарка? Яке життя?

Мама нажала трави, настелила нам, і спимо, як пани! Корову пасем — маємо молоко, ой яке воно було смачне! Краяни дали нам змерзлої пшениці, ми її варимо з молоком — їмо як пани! Коли уже ми устаткувались і було видно, що мама дадуть собі раду з дітьми, батько пішов шукати заробітку…

Не було у нас часу скучати за ним, мама корчувала ліс на город, а я зносив ріща на купу, щоб його палити, робити дим і відганяти комарів. Мені уже ішов шостий рік, а сестрі третій, так що треба було мамі помагати. Правда, не все проходило з успіхом. Батько повернувся з пошуків заробітку без цента. Роботи ніде не знайшов, вернувся додому проголодавший і у прикрому настрою. Ціле щастя, що зміг вернутись до своєї сім’ї! Вернувшись додому, він запропонував нарубати кругляків і збудувати хату, бо зима була уже майже тут. Так і зробили, будова почалась, звели крокви, побив лати і зробив усе, залишилось лише покриття даху. Дав мамі обов’язок: “Ти нажни трави, такої довгої, а як я вернусь з роботи, то накриємо дах”, — і з тими словами пішов знову шукати роботу. Ми ніколи не знали, які труднощі він переживав у час пошуків за роботою…

Тим часом мама косила косою траву для корови, а серпом жала довгу траву на пошиття даху на хату. Вона наносила рядном порядну копицю сіна. З довгої трави робила снопики і накривала хату, говорячи мені: “Подавай, синку, снопики мені, і ми накриєм дах, будем мати гарну хату. Взимку буде нам тепліше, ніж в печері”. Мама чулась щасливою і говорила позитивно, мала позитивні думки і наміри. Такі думки і наміри приохочували її, і вона черпала від них величезну енергію. Вона місила глину, ліпила хату сама і закінчила її. Десь мама знайшла велику камінну плиту і з неї зробила примітивну піч і кухню, на якій можна було варити і пекти їжу. Така була моя мама. Усе нібито було готове в хаті. Ми чекали, виглядали батька, коли ж то він уже повернеться із заробітків?

Батько повернувся з заробітків і приніс 45 доларів, які заробив на залізниці — по 10 центів на годину. Працював він по 12 год. на день. Батько дуже радів, яку роботу ми зробили коло хати, а ми раділи, що він заробив такі гроші! З тими заробітками прийшли думки, що буде у нас хліб на зиму і так, як каже наша приповідка: коли є хліб і вода — не буде голода!

В наших початках життя на гомстеді ми познайомились, із Романом Михайлицею і його сім’єю, які поселились недалеко від нас один рік раніше. Сусід Роман мав сина Петра, з котрим я скоро стоваришувався. Він навчив мене ловити малі звірята — щурі, ласиці й інші. Я став “експертом” у ловлі таких звірят і продавав їх крамареві, а він відсилав їх до фабрики, де виробляли делікатне убрання зі шкір. Мені вдавалось продавати багато тих шкір, і я заощадив певну суму грошей з такої “індустрії” близько дому. Біда була лише в тому, що я не мав теплого взуття, щоб доставляти шкірки до купця. Мама мені пошила полотняні патинки, але як далеко в них можна зайти лютою зимою? Так, зими були немилосердно холодні, і людям було дуже сумно взимку. Вони не могли нікуди піти, і ніде було їм розвеселитись. Сиділи вдома і сумували та каялись, що приїхали сюди, що залишили рідний край, — в такі місяці Канада була для нас сумною, непривітною країною. Як людям було весело в старім краю, хоч жили бідно. Семен Шилема колись писав в листах до краю з Канади: — “Ліса є, хоч повісся, води є — хоч втопись, а хліба нема — хоч сказись!” Правда, ніхто йому не вірив, а він писав правду. Тепер люди в Західній Канаді переконались самі. Найгірше було тим, хто не мав ні коней, ні волів. Вони взимку сиділи вдома і журились. В такому положенні була наша сім’я, бо і коні, і воли були дуже дорогі.

Прийшла весна, батько викорчував кусок лісу, перекопав землю на город, а потім ходив на роботи. Так було щороку. Город зростав кожного року, і батько заробляв щороку більше грошей. І так-то гомстедовці працювали, жили. Треба було пішки ходити сто миль або й більше в південний Саскечеван, де були роботи для працівників із Східної Європи, зокрема з Галичини.

Тутешнє суспільство не робило жодного прогресу — соціальних послуг не було, наука була недоступною, медична послуга не існувала — взагалі ніякої помочі не було. Тільки самі люди робили свій прогрес: вирубували ліс на городи, а потім на поля. Навіть погода нам не сприяла. Городина вимерзала весною, навіть літом були приморозки. Мама і я розводили багаття близько городу, щоб дим накривав його і хоронив від холоду і морозу вночі ті рослини, які зійшли і починали рости. В цей спосіб не треба було садити бараболю і сіяти насіння по два або і три рази кожної весни — ми вкінці мали гарні городи.

Соціальних зв’язків з