людьми і зі світом розіп'ята чорним людським піднебінням Маріца.
Та була вона позбавлена навіть такого прощання — бо билася тепер своїм білим тілом між прихованого на дні ріки гострокутого каміння. І вже ніщо не могло розтулити її синіх уст, як ніщо не може змінити природу недобрих людей, окрім власного горя й розпуки.
А слідом за Маріцою, замість її родичів, билися над чорною водою зчорнілі полотнища випраного нею білля. Щойно цілі та білі, а тепер розтерзані камінними зубами полотна, звивалися то в'юнами, то гадюками в густій каламуті раптово збуреного намулу — немовби хотіли наздогнати незвану мандрівницю. А може, мали намір лиш обгорнути, обвити криваві жіночі рани, щоб менше боліли.
Тому й лопотять полотна так страшно й так жалісливо над добровільною потопельницею Маріцою, як лопотять знавіснілі крила вітрильників — мовби щосили волають про допомогу. А чи лише капітулюють перед немилосердям жорстокого світу й жорстоких людей, що в кліп ока, без роздумів і сум'яття, розірвали невинне серце, спровадивши його зі щоденної житейської каламуті в каламуть переляканої води.
Хоча… може, те серце жило давно вже розірване, лише про те ніхто не здогадувався, доки не накрила — мов зшила, його чорна і люта вода.
Та Маріца вже не встигне розказати нікому і ні про що запечатаними піском і риб'ячою лускою устами…
не встигне ні проклясти, ані простити…
ні навіть подякувати за своє визволення з-під гніту непосильної для неї брили…
бо несе її добра — добріша від людей — вода нерідного краю під рідну музику шаліючої скрипки, в якої одна за одною рвуться струни — ніби рветься саме скрипчине серце, втомлене щоденним видобуванням музики із себе…
та музика раз по раз перебивається несамовитим гуркотом річкового каміння… але все одно… навіть ця каламутна вода солодша від людського погибельного голосу…
…це музика рятівного їй Фрунзе Верде. Музика проситься зараз не в танець — а в голосіння, що таки наздоганяють бездиханну Маріцу навіть під товщею всюдисущої води…
Та жінці вже байдуже: хай голосять… люди чи скрипка… її то не колише… її зараз колише вода додому…
…давно не бачена її батьківщина ось-ось вирине за цим останнім гостролезим валуном — і більше не відпустить із цупких своїх обіймів.
…Хіба що на хвильку — до двох Христофорів Колумбіє.
…Одному з них вона була матір'ю.
І тільки обом…
…«Жоно-о-о-о-о!!!!!» — хапає залишки душі безживна Христофорова рука в каламуті намулу. А друга до душу є: «Мамо-о-о-о!!!!!»
…Далі не було нічого, крім продовження драми…
5 листопада 2007 — 24 липня 2008, Київ — Трускавець («Карпати»)
…«Жоно-о-о-о-о!!!!!» — хапає залишки душі безживна Христофорова рука в каламуті намулу. А друга до душу є: «Мамо-о-о-о!!!!!»
…Далі не було нічого, крім продовження драми…
5 листопада 2007 — 24 липня 2008, Київ — Трускавець («Карпати»)