уже й набагато, оскільки від природи Маріца була нетерплячою й подеколи гострою, як мелодія рідного «жоку». Стрімкий молдавський «жок» іноді нагадував їй не менш темпераментний «гопак» Христофорової батьківщини. Проте в «гопакові» було більше рухливості, дії, тимчасом як «жок» стинав душу несамовитою, майже досмертною пристрастю, здатною розірвати кров у жилах чи серце в грудях.

…МАРІЦА НЯМЦУ, яку Христофор Рибачук забрав у Мишин мало не зі шкільної парти, тепер охоче вчилася в місцевому педучилищі на заочному відділенні і працювала вихователькою в дитячому садку. А Христофор, що його з самого малечку в містечку називали Колумбом за екзотичне для цих країв ім'я, шоферував у місцевому радгоспі. Чоловік частенько пропадав у від'їздах, і Маріца, як їй здавалося, щоразу більш-менш спокійно чекала його повернення додому.

Проте одного разу терпіння зрадило.

Христофора не було вдома весь тиждень. Перші дні Маріца ліниво нудилася, далі — нестерпно тужила. А коли на сьомий день твердо пересвідчилася, що нарешті понесла, була би на радощах сама йшла назустріч чоловікові.

Занадто часто сіпала віконну фіранку, видивляючись світла фар Христофорової вантажівки.

А на сьомий день половину ночі простояла в темній проймі вхідних дверей, не спускаючи очей із дороги: слухала своє тіло.

Подеколи, у хвилини надмірного хвилювання й чекання, яке ставало нестерпним, Маріці здавалося, що вона чує, як росте в ній щойно зачатий плід. Отам, у гарячій її утробі, із-під самого серця й аж до самого лона, з кожною хвилиною більшає в ній Христофорове сім'я — аж ось-ось заб'ється дитяча ніжка чи заворушиться скоцюрблене удвоє тільце.

І тоді жінка несамовито хрестилася: від страху, що збожеволіє на радощах і не встигне розказати своєму коханому Колумбові, що в них нарешті буде дитина.

Такий собі кучерявий і балакучий, як Маріца, молдаванчик.

Чи чорненька, з карими очками і двома ямками — татова копія, — україночка.

2

…МАРІЦА НЕ ПАМ'ЯТАЄ, як не збожеволіла тої миті, коли з самого рана двері в будинку неприродно заскрипіли — і на порозі хати став директор радгоспу, фельдшерка з місцевої амбулаторії й дільничний міліціонер.

Лише пам'ятає, що фельдшерка поїла її гіркою гидотою й кілька разів колола руку вище ліктя, а директор усе повторював про якийсь п'яний КАМАЗ, що протаранив Христофорову вантажівку, розпоровши кабіну навпіл.

Маріца, обезуміла від страшного й несподіваного лиха, безперестанку кричала: «Де мій Христофор?!».

А директор, не втомлюючись, повторював про КАМАЗ тихим, мало не лагідним голосом.

…Христофора Рибачука поховали в запечатаній труні на місцевому кладовищі, не дозволивши навіть родичам глянути на його розчавлене тіло. Лікар із місцевого моргу пізніше приповівся за чаркою, що, мовляв, Христофора поховали без голови.

Але оскільки вчора ще живого, а сьогодні вже мертвого чоловіка ніхто в труні не бачив, то й для багатьох земляків його відсутність не асоціювалася зі смертю.

Нема чоловіка — то й нема.

Є інші люди, що миготять щодня перед очима.

…До самих пологів Маріца жила в якомусь чи то тумані, чи в дощовій мряці.

Усе наслухала — чи не зашкребе в нічну шибу її колись завжди усміхнений Христофор, чи не прийде у тривожний сон бодай для прощання.

Але тільки вітри гамселили в дрантивий дах домівки й стогнали під вікнами невтихомиреними хортами. Та ще неприв'язані пси вили на місяць чи на випадкових перехожих, не даючи склепити повіки.

Безсоння ставало таким важким і нестерпним, що розбита Маріца підводилася з постелі, тягнула стілець під стіну й тулилася чолом до охололої шибки.

Срібна від холоду чи місячного блиску земля, здавалося, тремтіла за вікнами осиротілої хати, а розпатлана Маріца вдивлялася в нічні контури сонного містечка — і чула, як велика лінь і повний сон розуму змагають її сплакане тіло.

Після Христофорової смерті вона ніколи не боялася ночі. Могла серед глухої темені піти а хоч би й на кладовище, посидіти на чоловіковій могилі, слухаючи моторошний шелест дерев над головою чи недоречні співи цикад у цвинтарній траві, а потім вернутися додому — і до самісінького ранку просидіти під стіною із складеними в замок руками на округлому животі.

Ніхто не діймав Маріцу ні особливим співчуттям, ні надмірною увагою.

Христофорова сестра, обкладена трьома дітьми й п'яничкою-чоловіком, на перших порах чи не щодня навідувалася до неї, а після сороковин приходила раз на тиждень. І то чи не лише для того, щоб поплакати над своїм безталанням.

Близькі сусіди жаліли Маріцу, але якоюсь особливою жалістю — поводили себе так, нібито нічого взагалі не трапилося:

теревенили про місцеві новини,

стиха лаяли порядки,

нарікали на нестачі,

але ніколи не торкалися найболючішого — Христофорової смерті.

Тому найлегше Маріці було на роботі. Турбота про чужих дітей відвертала її від постійного думання про своє горе. Вічно замурзані малюки з радісними вересками щодня обліплювали свою виховательку, а особливо сміливі просили доторкнутися до її круглого, як м'яч, животика.

І коли тепла дитяча ручка на мить затихала на вивершеному Маріциному животі, в якому вже впевнено буцалося нове життя, жінці здавалося, що цієї миті в ній одночасно вибухають веселі — весільні — скрипки й розсипається на тріски флуєр від своєї одвічної туги, до часу затихлої в його мініатюрному дерев'яному тілі.

Тоді ланка затерплою долонею прикривала теплу дитячу ручку, на мить заплющувала очі, гамуючи голос нібито з потойбіччя, — і слухала, як б'ється в ній її власне серце і серце їхнього з Христофором плоду.

Ця невчасна, недоречна, безтямна радість до краю знесилювала жінку, бо так не в'язалася ні з чорною барвою її вбрання, ні з чорним її думанням.

Проте в роботі дні мигтіли якось так, як смугасті концентраційні роби радянських військовополонених у фільмах про війну, що останнім часом окупували чорно-білі екрани телевізорів. Щодня після роботи Маріца лягала на диван, вмикала телевізор — і кількагодинне сидіння перед екраном із бездумним поглядом, перед яким фіксувалися лише смугасті роби, подеколи відволікало, ба, навіть, заспокоювало жінку, дні якої мигтіли в такій самій посмугованій барві ночі й дня.

І тоді на Маріцу знов нападала лінь. Великою силою волі вона змушувала себе щоранку підводитися з постелі, робити якісь обов'язкові дії й ставати до роботи.

А згодом іти до роботи не було потреби — Маріцу, попри її незгоду, небажання, сльози й погрози, відправили в тривалу декретну відпустку: такими були тодішні гуманні закони великої країни СРСР.

І