- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (6) »
— Він подумав про Елвіна й трохи спохмурнів. Правильніше було б не “один”, а “половина”. Його син був розумово відсталий і перебував у спеціальній школі в штаті Нью-Джерсі.
— Хто вам порадив до нас звернутися,містере Моррісон?
— Давній шкільний товариш Джеймз Маккенн.
— Добре. Зачекайте, будь ласка. Сьогодні у нас дуже завантажений день.
— Гаразд.
Моррісон сів між жінкою у строгому синьому костюмі та молодиком з короткими модними баками, одягненим у піджак з тканини в ялинку, й дістав сигарети, але, побачивши, що попільничок немає, сунув їх знову до кишені.
Нічого. Він потерпить до кінця цієї комедії й запалить, коли йтиме звідси. Може, навіть натрусить попелу на темно-бордові ворсисті килими, якщо його примусять довго чекати, а тим часом почав гортати примірники “Тайму”.
Покликали його за чверть години — після жінки в синьому костюмі. Він нестерпно хотів палити. Чоловік, який прийшов після нього, дістав портсигар, клацнувши, відкрив його, побачив, що немає попільничок і, як здалося Моррісону, з дещо винуватим виглядом знову сховав його. Від цього Моррісону трохи полегшало. — Містере Моррісон, пройдіть, будь ласка, — усміхнувшись до нього, сказала секретарка. Крізь двері, що були у неї за спиною, Моррісон потрапив до освітленого прихованими світильниками коридору. Кремезний чоловік, чиє сиве волосся виглядало фальшивим, потис йому руку, привітно усміхнувся й сказав: — Ідіть за мною, містере Моррісон. Він повів Моррісона повз зачинені двері, на яких не було ні табличок, ні номерів, і, пройшовши приблизно половину коридору, відімкнув одні з них ключем. Вони зайшли до невеликої кімнати, стіни якої були обшиті корковими панелями. Єдиними меблями тут були стіл і біля нього два стільці, по одному з кожного боку. Коротка зелена фіранка закривала, як потім виявилося, прямокутне віконце. Ліворуч від Моррісона на стіні висів портрет високого сивого чоловіка з аркушем паперу в руці. Моррісону він когось віддалено нагадував. — Мене звати Вай Донатті, — сказав кремезний чоловік. — Якщо вирішите мати з нами справу, я буду відповідальний за ваше лікування. — Радий познайомитися, — сказав Моррісон. Йому дуже хотілося палити. — Сідайте, будь ласка. Донатті поклав на стіл анкету, заповнену секретаркою, дістав із шухляди аркуш з якимось текстом, подивився Моррісону прямо у вічі й запитав: — Ви бажаєте кинути палити? Моррісон прочистив горло, поклав ногу на ногу й намагався дати якусь ухильну відповідь, але нічого не міг придумати. — Так, — відповів він. — Ви це підпишете? — подав Донатті аркуш Моррісону. Той побіжно переглянув текст. “Зобов’язуюся не розголошувати методи й техніку і так далі, і так далі…” — Звичайно. Донатті подав йому перо. Моррісон написав своє прізвище й розписався. Донатті розписався нижче. Тієї ж миті аркуш зник у шухляді столу. Моррісон, усміхнувшись, подумав, що дав іще одну обіцянку. Він давав їх і раніше. Одного разу витримав цілих два дні. — Чудово, — сказав Донатті. — Ми не набридаємо тут пропагандою, містере Моррісон, нас не цікавлять стан здоров’я, витрати чи суспільний стан клієнта. Нас не цікавить, чому ви бажаєте кинути палити. Ми прагматики. — Зрозуміло, — непевно кинув Моррісон.
— Ми не користуємося ніякими ліками, не наймаємо людей Дейла Карнегі вас повчати, не рекомендуємо ніякої спеціальної дієти, не приймаємо ніякої винагороди, аж поки ви утримаєтеся від паління протягом одного року. — Боже мій! — вирвалось у Моррісона. — Містер Маккенн не говорив вам цього? — Ні. — До речі, як він себе почуває? Як ідуть його справи? — У нього все гаразд. — Чудово. Відмінно. А зараз… лише кілька запитань, містер Моррісон. Вони дещо особисті, але я запевняю вас, що ваші відповіді будуть триматися у найсуворішій таємниці. — Що вас цікавить? — Як звати вашу дружину? — Люсінда Моррісон. Дівоче прізвище Рамсей. — Ви її кохаєте? Моррісон кинув на Донатті швидкий погляд, але той м’яко дивився на нього, чекаючи відповіді. — Так, звичайно, — сказав він. — У вас були якісь шлюбні проблеми? Можливо, розлучення? — Яке це має відношення до лікування від шкідливої звички? — запитав Моррісон трохи сердитим, всупереч його бажанню, голосом, але він хотів, йому конче була необхідна … сигарета. — Дуже велике, — відповів Донатті. — Повірте мені. — Ні. Нічого такого не було. Хоча стосунки між ними останнім часом були таки дещо напружені. — У вас лише одна дитина? — Так, син Елвін. Він у приватній школі. — У якій саме? — Цього я вам не скажу, — твердо мовив Моррісон. — Гаразд, — приязно усміхнувшись, згідно кивнув Донатті. — На всі ваші запитання відповіді будуть завтра під час першого сеансу лікування. — Дуже приємно, — Моррісон підвівся. — Останнє запитання, — зупинив його Донатті. — Ви не палили більше години. Як ви себе почуваєте? — Чудово, — збрехав Моррісон. — Просто чудово. — Браво! — вигукнув Донатті. Він обійшов навколо столу й відчинив двері. — Відведіть душу сьогодні ввечері. Після завтрашнього дня ви більше ніколи палити не будете. — Правда? — Містере Моррісон, — урочисто сказав Донатті, — це ми гарантуємо.
Наступного дня рівно о третій Моррісон сидів у приймальні корпорації. Від самого ранку він вагався — чи йти на призначений учора секретаркою час, чи не зв’язуватися з цією корпорацією взагалі. Зрештою подумав: “Треба, нарешті, наважитись”. Він згадав сказане Джіммі Маккенном: “Це змінило все моє життя” і вирішив піти. Бог свідок, життя у нього таке, що його слід було б трохи змінити, було цікаво. Перед тим як зайти в ліфт, він до фільтра допалив сигарету й подумав: “До біса погано, якщо вона остання”. Смак сигарета мала жахливий. На цей раз чекати у приймальні довелося менше. Коли, на запрошення секретарки, Моррісон пройшов до коридору, на нього уже чекав Донатті. Він подав для потиску руку й усміхнувся. Його усмішка видалася Моррісону майже хижою. Він почав трохи нервуватися і знову захотів палити. — Ідіть зі мною, — сказав Донатті. Коли вони увійшли до невеликої кімнати, Донатті сів до столу. Моррісон зайняв стілець напроти, — Я дуже задоволений, що ви прийшли, — почав Донатгі. — Багато перспективних клієнтів після першої бесіди більше не з’являються. Вони знаходять, що не бажають кинути палити так рішуче, як гадали. Певен, з вами працювати буде приємно. — Коли почнеться лікування? — Моррісон подумав, що це, мабуть, буде гіпноз. — О, лікування вже почалося. Воно почалося, коли ми в коридорі потиснули один одному руки. Ви маєте з
Покликали його за чверть години — після жінки в синьому костюмі. Він нестерпно хотів палити. Чоловік, який прийшов після нього, дістав портсигар, клацнувши, відкрив його, побачив, що немає попільничок і, як здалося Моррісону, з дещо винуватим виглядом знову сховав його. Від цього Моррісону трохи полегшало. — Містере Моррісон, пройдіть, будь ласка, — усміхнувшись до нього, сказала секретарка. Крізь двері, що були у неї за спиною, Моррісон потрапив до освітленого прихованими світильниками коридору. Кремезний чоловік, чиє сиве волосся виглядало фальшивим, потис йому руку, привітно усміхнувся й сказав: — Ідіть за мною, містере Моррісон. Він повів Моррісона повз зачинені двері, на яких не було ні табличок, ні номерів, і, пройшовши приблизно половину коридору, відімкнув одні з них ключем. Вони зайшли до невеликої кімнати, стіни якої були обшиті корковими панелями. Єдиними меблями тут були стіл і біля нього два стільці, по одному з кожного боку. Коротка зелена фіранка закривала, як потім виявилося, прямокутне віконце. Ліворуч від Моррісона на стіні висів портрет високого сивого чоловіка з аркушем паперу в руці. Моррісону він когось віддалено нагадував. — Мене звати Вай Донатті, — сказав кремезний чоловік. — Якщо вирішите мати з нами справу, я буду відповідальний за ваше лікування. — Радий познайомитися, — сказав Моррісон. Йому дуже хотілося палити. — Сідайте, будь ласка. Донатті поклав на стіл анкету, заповнену секретаркою, дістав із шухляди аркуш з якимось текстом, подивився Моррісону прямо у вічі й запитав: — Ви бажаєте кинути палити? Моррісон прочистив горло, поклав ногу на ногу й намагався дати якусь ухильну відповідь, але нічого не міг придумати. — Так, — відповів він. — Ви це підпишете? — подав Донатті аркуш Моррісону. Той побіжно переглянув текст. “Зобов’язуюся не розголошувати методи й техніку і так далі, і так далі…” — Звичайно. Донатті подав йому перо. Моррісон написав своє прізвище й розписався. Донатті розписався нижче. Тієї ж миті аркуш зник у шухляді столу. Моррісон, усміхнувшись, подумав, що дав іще одну обіцянку. Він давав їх і раніше. Одного разу витримав цілих два дні. — Чудово, — сказав Донатті. — Ми не набридаємо тут пропагандою, містере Моррісон, нас не цікавлять стан здоров’я, витрати чи суспільний стан клієнта. Нас не цікавить, чому ви бажаєте кинути палити. Ми прагматики. — Зрозуміло, — непевно кинув Моррісон.
— Ми не користуємося ніякими ліками, не наймаємо людей Дейла Карнегі вас повчати, не рекомендуємо ніякої спеціальної дієти, не приймаємо ніякої винагороди, аж поки ви утримаєтеся від паління протягом одного року. — Боже мій! — вирвалось у Моррісона. — Містер Маккенн не говорив вам цього? — Ні. — До речі, як він себе почуває? Як ідуть його справи? — У нього все гаразд. — Чудово. Відмінно. А зараз… лише кілька запитань, містер Моррісон. Вони дещо особисті, але я запевняю вас, що ваші відповіді будуть триматися у найсуворішій таємниці. — Що вас цікавить? — Як звати вашу дружину? — Люсінда Моррісон. Дівоче прізвище Рамсей. — Ви її кохаєте? Моррісон кинув на Донатті швидкий погляд, але той м’яко дивився на нього, чекаючи відповіді. — Так, звичайно, — сказав він. — У вас були якісь шлюбні проблеми? Можливо, розлучення? — Яке це має відношення до лікування від шкідливої звички? — запитав Моррісон трохи сердитим, всупереч його бажанню, голосом, але він хотів, йому конче була необхідна … сигарета. — Дуже велике, — відповів Донатті. — Повірте мені. — Ні. Нічого такого не було. Хоча стосунки між ними останнім часом були таки дещо напружені. — У вас лише одна дитина? — Так, син Елвін. Він у приватній школі. — У якій саме? — Цього я вам не скажу, — твердо мовив Моррісон. — Гаразд, — приязно усміхнувшись, згідно кивнув Донатті. — На всі ваші запитання відповіді будуть завтра під час першого сеансу лікування. — Дуже приємно, — Моррісон підвівся. — Останнє запитання, — зупинив його Донатті. — Ви не палили більше години. Як ви себе почуваєте? — Чудово, — збрехав Моррісон. — Просто чудово. — Браво! — вигукнув Донатті. Він обійшов навколо столу й відчинив двері. — Відведіть душу сьогодні ввечері. Після завтрашнього дня ви більше ніколи палити не будете. — Правда? — Містере Моррісон, — урочисто сказав Донатті, — це ми гарантуємо.
Наступного дня рівно о третій Моррісон сидів у приймальні корпорації. Від самого ранку він вагався — чи йти на призначений учора секретаркою час, чи не зв’язуватися з цією корпорацією взагалі. Зрештою подумав: “Треба, нарешті, наважитись”. Він згадав сказане Джіммі Маккенном: “Це змінило все моє життя” і вирішив піти. Бог свідок, життя у нього таке, що його слід було б трохи змінити, було цікаво. Перед тим як зайти в ліфт, він до фільтра допалив сигарету й подумав: “До біса погано, якщо вона остання”. Смак сигарета мала жахливий. На цей раз чекати у приймальні довелося менше. Коли, на запрошення секретарки, Моррісон пройшов до коридору, на нього уже чекав Донатті. Він подав для потиску руку й усміхнувся. Його усмішка видалася Моррісону майже хижою. Він почав трохи нервуватися і знову захотів палити. — Ідіть зі мною, — сказав Донатті. Коли вони увійшли до невеликої кімнати, Донатті сів до столу. Моррісон зайняв стілець напроти, — Я дуже задоволений, що ви прийшли, — почав Донатгі. — Багато перспективних клієнтів після першої бесіди більше не з’являються. Вони знаходять, що не бажають кинути палити так рішуче, як гадали. Певен, з вами працювати буде приємно. — Коли почнеться лікування? — Моррісон подумав, що це, мабуть, буде гіпноз. — О, лікування вже почалося. Воно почалося, коли ми в коридорі потиснули один одному руки. Ви маєте з
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (6) »