Нарешті внизу я побачив три постаті: Марта, Фйона і Лука. Навіть з цієї висоти було видно, що Марта стала якоюсь більшою. Марта поправилася, подумав я, але ж Марта завжди була прекрасною, куди ще поправлятися.

Вони привіталися зі мною і ми перемовилися кількома фразами.

— Тату, я сяду поряд з тобою, — сказала Фйона. Марта, Лука і Тарзан вмостились позаду нас.

Ми почали злітати, Фйона голосно сміялася і намагалася щось говорити, але через гуркіт не було чутно зовсім нічого, тому я тільки посміхався і показував їй вниз на все, варте уваги. Будинки, дерева, автомобілі, а особливо люди — поволі, але невпинно маліли.

Ми набирали висоту і швидкість, звикали до гуркоту, і я почув, що Марта з Лукою намагаються говорити. Спершу ця розмова складалася з суцільних перепитувань і непорозумінь, але невдовзі вони навчилися розуміти одне одного, а я, — як і Фйона, думаю, бо вона теж, хоч і роздивлялася навколо, ніби зосередила всю увагу на тому, що відбувалося позаду, — навчився розуміти їх.

— Була собі пара закоханих, — закричала Марта, але Лука тут же її перебив, заволавши:

— Яких?

— За-ко-ха-них, — повторила Марта. І продовжила:

— Одна пара закоханих вміла робити неймовірну річ.

— Ніч? — перепитала Фйона.

— Річ! — нахилившись вперед, крикнула Марта їй на вухо.

— Яку? — запитав я.

— Вони вміли контролювати стукіт свого серця.

— Полювати шурхіт молотого перцю? — перепитала Фйона.

— Не прикидайся, — гримнула на неї Марта. — Вони грали одне для одного улюблені мелодії.

— Злодії? — закричали водночос Лука і Фйона.

— Мелодії! — відповіли їм Марта і я.

— Як? — запитав Лука.

— А так: наприклад, він прихиляв до грудей її голову і вистукував мелодію. «Мішель, ма бел…», — заспівала вона.

— Вона називалась Мішель? — поцікавився я.

— Не знаю, яка різниця? — крикнула Марта. — Вона теж вміла таке робити.

— Що дробити? — перепитав Лука.

Цього разу Марта не відповіла. Я швидко повернув голову і помітив, що її вітрівка розщепнута, і що вона нахилила голову Луки і притиснула її до свого живота.

— Чуєш? — запитала його трохи тихше, але все ж ми з Фйоною це почули і перезирнулися.

— Тук-тук. Це стукіт кроків або серця, — сказав їй Лука.

— Це стукіт років, ти не сердься…

— Цей кіт сто років не вернеться…

— Що там знову з тим перцем? — запитала Марта, і ми засміялися.

Через якийсь час вони сидітимуть над жовтою водою озера: четверо людей і один пес. Мине ще трохи часу, і вони вже не зможуть сидіти там і дивитися на водомірок і на кола від крапель дощу. Хоча, може, на дні озера залишаться їхні відображення: відображення старих людей, цуценят, дерев і зірок.

Час для озер не обов’язковий.