Стютлі легко зіскочив з візка.

— Зрада! — заверещав шериф, посинівши з люті. — Ловіть бандитів!

Він з тупою злістю увігнав у боки коневі остроги і кинувся вперед. Звівшись на стременах, шериф скільки мач сили замахнувся мечем над головою Мача.

Проте його колишній кухар вправно сковзнув під коня і виринув по другий бік, а страшна зброя з свистом розітнула повітря, навіть не зачепивши хороброго розбійника.

— Не вийде, сер! — вигукнув Мач. — Мабуть, доведеться позичити у вас ще й меча для мого друга.

І він так же вправно вихопив зброю з шерифових рук.

— Ось маєш, Стютлі! — крикнув колишній кухар. — Шериф позичає тобі свого власного меча. Ставай спиною до мене, і ми розтлумачимо цим жевжикам, почім куль груш.

Тим часом солдати, отямившись після хвилинного збентеження, пішли у наступ. Та лісовики теж не дрімали. Нараз пролунали гучні звуки ріжка — звуки, що завжди нагонили на солдатів жах, а розбійників скликали до гурту. Робін та його хлопці, поскидавши верхній одяг, сміливо рвонулися вперед:

— Локслі! Локслі! Перемога! Порятунок!

За хвилину розпочався запеклий бій. Солдатів шерифа і на цей раз охопила паніка, проте бились вони завзято, вирішивши дорого продати визволення Вілла. Шаленіючи, напосідали вони па щойно вирвану з їх рук жертву, на Мача, на прочанина. Лісовикам ледве вдалося навальним натиском прорвати кільце оточення і пробитись на допомогу товаришам. Діялось щось неймовірне. Ранам та синцям уже ніхто й не дивувався. В цій сутичці не знайшлося байдужих. Більшість міщан, що вже давненько таїли ненависть до шерифа і симпатизували Робіну, не лишались осторонь, а допомагали втікачам. І поміч їхня була як ніколи доречна.

Ціною великих зусиль Робін пробився крізь натовп до шибениці і зробив це вчасно: двоє солдатів, видершися з списами на візок, лаштувалися напасти звідти па прочанина та Вілла Стютлі.

Сильним, несхибним ударом меча Робін вибив списа з рук одною нападаючого, а другому влучною стрілою пробив горло.

— Хай щастить тобі, отамане! — вигукнув на радощах Вілл Стютлі. — Не сподівався вже зустрітися з тобою.

— Перемога! — ревнула в один голос ватага, і солдати шерифа, ледь живі з ляку, почали відступати. Однак це ще не була перемога, бо солдати відступали організовано до східної брами, заманюючи туди сміливців, щоб потім оточити їх з усіх боків. Проте і тут вони прорахувались. Намір атакуючих був зовсім інший. Вони лише вдали, що підуть крізь найближче розташовані ворота, і цим збили солдатів з пантелику. Самі ж вони раптово повернули до західної брами, яка й досі перебувала в руках Артура Бленда.

Такий маневр лісовиків був незрозумілий, і люди шерифа раділи, як діти, вважаючи, що цього разу їм пощастило загнати ворога в пастку. Солдати кинулись були слідом, але лісовики швидко зникли за ворітьми і перейшли міст під наглядом Артура Бленда.

На п'яти відступаючим насідали солдати. Артур не встиг навіть зачинити брами і розвести моста. Зробивши своє діло, він кинув ключі і приєднався до товаришів. Вийшовши за межі міста, ватага подалась до лісу.

Попереду лежав добрий шмат дороги.

Проте сміливці трималися мужньо. Раз по раз вони оберталися і зливою стріл стримували переслідувачів.

Стютлі був у самій гущавині бійців і бився за двох. Малий прочанин також був тут, проте участі в боротьбі не брав, а все тулився до Робіна Гуда та бурмотів щось собі під ніс, ніби молився.

Ось Робін приклав до рота уславленого ріжка, щоб просурмити збір, але цієї ж миті ворожа стріла пробила йому руку. Прочанин зойкнув і рвонувся до ватажка.

Шериф, що був поблизу, теж помітив рану Робіна Гуда и аж скрикнув на радощах.

— Ха! Тепер ти не скоро стрілятимеш, розбійнику! — вигукнув він.

— Стережись, друже! — почувсь у відповідь голос Робіна, який, перемагаючи біль, ладнав стрілу. — Я приберіг одненьку для тебе. Ось маєш!

З цими словами він пустив у голову шерифові свою несхибну стрілу. Шериф у смертельному переляці впав ницьма, але не досить швидко, щоб уникнути помсти. Стріла зрізала пасмо волосся па маківці шерифа і, якби пройшла трохи нижче, то, напевне, спровадила б його світлість на той світ. Коли шериф упав, то це на якусь мить розладнало лави переслідувачів, і Робін та його хлопці змогли відірватись од них.

Прочанин, увесь тремтячи, витяг носовичок, щоб пов'язати рану Робіну, та ватажок, забачивши його тендітну ручку, здригнувся і, рвучко обернувшись, зірвав з юнака каптур.

— Маріан! — вигукнув він. — Ти тут!

Це була справді Маріан. Це вона допомогла врятувати Вілла. Дівчина, що мужньо трималась у найскрутніші хвилини бою, зараз схилила голову, ніби в чомусь завинила.

— Я не могла інакше, Робе, — сказала вона просто. — Я знала, що ти не пустив би.

Їхню розмову порушив Вілл Стютлі.

— Боже милосердний, ми в пастці! — вигукнув він, показуючи на вершину гори, куди вони всі поспішали.

Там із-за похмурих мурів замку з галасом висипав цілий загін воїнів, озброєних списами та сокирами. Зраділий шериф нараз поновив переслідування.

— О леле! — вигукнула Маріап. — Ми загинули!

— Тримайся, серденько! — втішав дівчину Робін, міцніш пригортаючи її до себе. Але і в нього стислося серце, коли він озирнувся навколо, шукаючи виходу з цього скрутного становища.

— О! Що ж то бачать його очі? На чолі загону, який ішов їм назустріч, був Річард Лі. Він усміхався і збуджено махав рукою.

— Гуде! Гуде! — вигукував Річард Лі. — Тримайся! Ми йдемо на підмогу!

Чи може бути більш хвилююче видовище, а чи звуки, солодші за ці? З криками радості кинулись лісовики назустріч своїм визволителям, і незабаром уся ватага знайшла захисток за мурами замку. Міст заскреготав і звівся, брязкаючи ланцюгами. Гуп! — і важчезна брама зачинилася перед самим носом шерифа. Обличчя служаки перекосилося з люті, а очі налилися кров'ю.

Розділ двадцять перший ЯК СЕР РІЧАРД ЛІ ПОВЕРНУВ СВІЙ БОРГ

— Ти зрадник — загорлав шериф. –

Розбійників ховаєш!

Він ворог лицарів усіх

Закон ти незважаєш!

ідчиніть! — ревнув шериф до вартового. — Ім'ям короля наказую, відчиніти.

— А хто ти такий, щоб покрикувати на моїх підлеглих? — почувся владний голос, на вежі з'явився Річард Лі.

— Ти знаєш мене добре, зраднику — лютував шериф. — Передай у мої руки ворогів короля, яких ти взяв під захист.

— Добродію, — спокійно відповів йому лицар. — Я певен, що зробив сьогодні добре діло, і зробив я його на своїй власній землі, на яку