розлучать на довгі роки. І ми не зможемо поженитись. Але якщо ти боїшся і не хочеш…

Ми присіли на лавку. Вона перестала пхинькати.

- Я не боюсь. Я хочу. Хочу бути медсестрою, поженитись з тобою і мати двох дітей.

- Клянешся?

- Клянусь!

І ми рушили далі. Тепер ці відстані здаються мені смішними. Я можу пройти місто свого дитинства вздовж і впоперек за якихось годину - півтори. Тоді ми йшли з перервами аж до сутінків. Пройшли вулицю Шевченка, перебігли Чапаєва, де мало не потрапили під автобус, зайшли у скверик Міцкевича, де посиділи на лавочці, бо Лєночка знову втомилася. Нарешті пройшли вздовж пішохідної частини вулиці Радянської, заглядаючи у вітрини магазинів. У ательє «НОВИНКА» за склом на манекені красувалася біла весільна сукня. Лєночка примружила очі.

- Купиш мені таку?

- Куплю.

- Обіцяєш?

- Обіцяю.

В ту мить я готовий був пообіцяти їй що завгодно і був впевнений, що виконаю. Я не бачив жодних перешкод, щоб долетіти до місяця і принести його їй в кольоровій обгортці.

На площі біля пам’ятника Леніну ми зупинилися. Позаду вождя бризкав фонтан. На фасаді готелю «Україна» усміхалися з біґборда морди того ж Леніна, Маркса і Енгельса. Поруч громадилася велетенська споруда з бетону і скла. Я був упевнений, що це і є мета нашої подорожі: ЗАГС. Мені нарешті стало трохи страшно. Я не був певен, чи зрозуміють мене батьки. Чи не будуть ображатися, що я не порадився з ними. Але ж не міг я показати свої вагання Лєночці, такій рожевій і захеканій. І ми рушили до дверей.

Велетенські скляні двері відчинив швейцар у лівреї. Все було як у казковому фільмі. В холі ЗАГСу теж тихо шумів фонтанчик. Було прохолодно.

- Я вас слухаю, молоді люди, - зігнувся до нас швейцар із вставними золотими зубами.

- Ми хочемо поженитися, - пробелькотів я.

- Женитися? Гм, навіть не знаю, - швейцар підніс до правого ока лорнет і почав розглядати нас. - А ви не замолоді для цього, молоді люди?

Ми одночасно заперечливо похитали головою.

- А дозвіл батьків у вас є? - швейцар підозріло усміхнувся своїми золотими зубами.

Я невпевнено кивнув головою, відчуваючи, що червонію. Брехати тоді я ще не вмів. У мені не було й крихти цинізму та сентиментальності.

Врешті він взяв нас попід руки і повів сходами догори. Сходи були з мармуру, дуже широкі, встелені червоним килимком. Далі він прочинив ще якісь дверцята і заштовхнув нас у велетенське приміщення з рядами червоних крісел.

- Свєта, Свєта, іди сюда! - крикнув швейцар.

З темряви з’явилася низька смердюча жіночка у червоному халаті.

- Шо за дєті? Твої, шо лі? - незадоволено буркнула жіночка до швейцара.

- Молоді люди хочуть поженитися. - поважно сказав швейцар.

Ми трималися за руки і тремтіли.

Жіночка розреготалася грубим хрипким сміхом.

- Нічого смішного я тут не бачу, Свєта, - сказав швейцар. - Посидь тут з ними, я все приготую і перевірю, чи є згода їхніх батьків.

Він запитав у нас наші імена і з якого ми садочка, а потім зник.

Жіночка у правій руці тримала швабру з відром, лівою вхопила мою долоню і потягла кудись вглиб приміщення. Лєночка роззиралася і шепотіла мені на вухо, що тут дуже красиво. Мені це все вже чомусь не подобалося. Ми піднялися разом із Свєтою на підвищення, у очі сліпило світло від великих ліхтарів. Жіночка наказала нам сидіти, а сама почала мити шваброю підлогу.

- Ач які, женитися надумали. - вона все більше нагадувала мені Бабу Ягу. - Я би вас вженила. Мало не покажеться. Женишки. Ну і молодьож пішла.

Я боявся. Лєночка боялася теж, вона притискалася до мене всім своїм крихітним тільцем і я вже не мав права на страх. Тоді я міг би перемогти усіх Баб Яг і Чахликів Невмирущих разом узятих. Але небезпека чигала на нас зовсім з іншого боку.

Через кілька хвилин двері у залу прочинилися, у них зазирнув швейцар з лівреєю, а за тим вбігла моя мама. Зі сльозами на очах вона кинулась на сцену, вхопила мене на руки і понесла.

- Мамо, почекай, Лєночка… - лепетів я, але все це уже не мало значення. Лєна залишалась на сцені обласного музично-драматичного театру, а я під тишу порожнього залу залишав цю сцену на плечах зарюмсаної і злої мами, яка в коридорі відтріпала мене по задниці і теж пообіцяла вженити.

Я пам’ятаю останній погляд Лєночки - такий безпорадний і розгублений. Може, вперше, вона поклалася на мене, а я не зміг її довіру виправдати. Я ж не опирався мамі, я здався…

Увечері тато довго сміявся, а мама кричала. Я відчувався дуже винним. Завжди почуваєшся так, як тебе примушують почуватися інші. Ти винен не тому, що винен, а тому, що тебе винуватять. От. Словом, батьки були проти. Я розплакався.

Наступного дня я зі сльозами на очах розповів про реакцію батьків Лєночці. Мовляв, треба почекати.

Але вона не втішала мене, не пропонувала якихось шляхів виходу. Вона холодно слухала, змінюючись на лиці, а коли я завершив безпорадним «то що нам робити?», кам’янним голосом сказала:

- Слабак.

Цього разу «слабак» було інакше, ніж тоді з Сєрьожою, не лагідне материнське, а зневажливе жіноче. Від нашої любові не залишилось і сліду. Ми уникали один одного, ховалися у протилежних кутках, а насамкінець, вона, щоб дошкулити мені ще більше, почала дружити з Сєрьожою. Лєна і Сєрьожа - женіх і нєвєста, - підмовив я прокричати одного разу Женю, і той дістав від Сєрьожі в окуляри. Але боляче все одно було мені. Навіть від того, що кричав Женя.

Отож, я і кажу, що всі жінки курви. Кіт згоден.

…

Кіт хлебче пиво з блюдечка не гірше, ніж я з бокала. Ми розуміємо один одного. Ми, чоловіки, з яйцями.

Телевізор ніяк не заткнеться зі своїми серіалами.

- І шо би було, якби нам таки дали бути разом? Га? - питаю я у Кота.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - відповідає Кіт.

Це все, що він вивчив з людської мови, але мені вистачає, щоб розуміти, що він мене розуміє, і цього досить.

- Всі жінки курви! - кажу я.

Кіт мовчки погоджується.

Він залазить на крісло, лягає на спину, витягується у весь зріст. Я чухаю йому яйця, а він муркотить.

- І шо би, бля, було, старий, якби ми таки пішли не в драмтеатр, а в справжній ЗАГС і нас би там одружили? Яким би було наше майбутнє? Я мусив би негайно летіти в космос, щоб заробити грошей, хоч би їй на весільну сукню. Я потрапив би в газети, як перша дитина-космонавт. Моє життя перетворилося б на виснажливу працю. Я втратив би своє дитинство. А вона? Вона надовго б залишалася сама, ми би все одно були окремо і повір мені, старий, я це добре знаю, ніяка жінка такого не витримає. Сєрьожа Єфімов з’явився би тут як тут і поминай як звали, дружинонько. А мама би мені ще й казала, що вона попереджала. Хіба такого майбутнього я заслуговував? А втім, може, може ми