мурами. Ульріх у задумі ступив до замкненого входу в парк і постукав великим залізним кільцем, яке висіло там замість дзвоника на низенькій, почорнілій від старости хвіртці; але цієї миті надбіг слуга й виправив його помилку. Вони мали повернутись, обійшовши мур, до головного входу, де спинилася бричка, й аж коли Ульріх побачив перед собою щільно замкнені двері будинку, йому спало на думку, що сестра не зустріла його на вокзалі. Слуга повідомив йому, що в ласкавої пані мігрень і після сніданку вона пішла до своєї кімнати, звелівши збудити її, коли приїде пан доктор.

 — І часто в моєї сестри буває мігрень? — поцікавився далі Ульріх і відразу пошкодував, що поставив таке недотепне запитання, бо воно виказало його відчуженість цьому старому чоловікові, в батьківському домі своїй людині, й торкалося сімейних взаємин, про які краще мовчати.

 — Молода пані звеліла подати чай за півгодини, — відповів добре вишколений старий із шанобливо-непроникним обличчям слуги, яке обачливо запевняло: він не розуміє нічого, що не входить до його обов’язків.

Ульріх мимоволі звів очі вгору на вікна, припускаючи, що там, можливо, стоїть Аґата й спостерігає за його приїздом. «Цікаво, чи приємна вона людина?» — спитав він себе й невдоволено констатував, що коли вона йому не сподобається, то перебування тут буде досить обтяжливе. Щоправда, те, що вона не зустріла його з потяга й не вийшла до дверей, викликало в нього деяку довіру й свідчило про певну однаковість у ставленні одне до одного, бо, якщо казати відверто, квапитися йому назустріч було б так само безглуздо, як коли б він, щойно переступивши поріг, кинувся до батькового смертного одра. Тож він звелів переказати, що буде готовий за півгодини, і трохи дав собі лад. Йому приготували кімнату нагорі, в мезоніні; це була колишня його дитяча кімната, вона нагадувала мансарду, але тепер її обстановку по-чудернацькому доповнювали сякі-такі меблі, наспіх зібрані вочевидь задля зручности дорослих. «Мабуть, поки мрець іще в будинку, розміститися по-іншому не вийде», — подумав Ульріх, влаштовуючись серед руїн свого дитинства — хоч і не без труднощів, та все ж із досить приємним відчуттям, що підіймалося, мов туман із цього грунту. Ульріх почав перевдягатись, і йому спало на думку взяти схожий на піжаму домашній костюм, який трапився на очі, коли він розпаковував речі. «Могла б вийти вже бодай у самому будинку й привітатися!» — промайнуло в нього, і в цьому його недбалому виборі костюма було трохи осуду, хоча відчуття, що для такої поведінки сестра має, либонь, якусь причину, яка йому сподобається, — відчуття це не минало, надаючи його перевдяганню трохи тієї шанобливости, яка полягає в невимушеному вияві довіри.

Ульріх одяг простору, в чорно-сіру кратку м’якововну піжаму, що дуже нагадувала костюм П’єро й щільно облягала лише зап’ястки, щиколотки на ногах і талію; він любив цю піжаму за її зручність, яку після тривалої поїздки й безсонної ночі тепер з приємністю відчував, спускаючись сходами. Та коли він ступив до кімнати, де на нього вже чекала сестра, власне вбрання його глибоко вразило, бо із загадкової волі випадку опинився перед гінким, білявим П’єро в костюмі у сірі й іржаво-бурі смужки та кратки ніжних відтінків, — П’єро, який, на перший погляд, був дуже схожий на нього самого.

 — А я й не знала, що ми з тобою близнюки! — сказала Аґата, і її обличчя весело просіяло.

2. Довіра

Вітаючись, вони не поцілувались, а просто доброзичливо стали одне перед одним, потім кожне відступило трохи назад, і Ульріх роздивився сестру краще. Зростом вони пасували одне одному. Коси в Аґати були світліші, ніж чуб у нього, але її суха й духмяна шкіра нагадувала його шкіру — єдине, що йому подобалось у власному тілі. Груди її не розпливались, а були налиті й пружні, і руки й ноги в сестри, здавалося, мали ту видовжено-вузеньку веретеноподібну форму, яка поєднує в собі природну працездатність з красою.

 — Сподіваюся, твоя міґрень минула, принаймні слідів її вже не видно, — сказав Ульріх.

 — Ніякої міґрені в мене не було, я звеліла сказати тобі так, просто щоб уникнути зайвих пояснень, — відповіла Аґата. — Бо нелегко було б повідомити тобі через слугу річ куди складнішу: на мене найшли лінощі. Я спала. Я звикла лягати тут спати, тільки-но випаде вільна хвилина. Я взагалі ледача — мабуть, від розпачу. Та коли почули, що ти приїдеш, сказала собі: «Сподіваюся, тепер я вже востаннє така, мов сонна муха», — і мене знову схилило на сон — оздоровчий, так би мовити. А слузі я, гарненько поміркувавши, назвала все це міґренню.

 — А зі спортом ти не дружиш зовсім? — поцікавився Ульріх.

 — Трохи граю в теніс. А загалом я спорт ненавиджу. Поки вона розповідала, він ще раз роздивився її обличчя.

Воно видалося йому не дуже схожим на його власне; та, мабуть, він помилявся, можливо, воно було схоже на його обличчя, як пастель на ґравюру на дереві, тож різниця в матеріалах приховувала від ока збіги в лініях і площинах. Це обличчя чимось викликало в нього тривогу. За хвилю Ульріх збагнув: просто він не може сказати, що воно виражає. В її обличчі бракувало того, що зазвичай дає змогу судити про людину. Це було обличчя, сповнене змісту, але воно не мало нічого підкреслено-виразистого, нічого такого, з чого загалом складаються характерні риси.

 — Як вийшло, що ти вдяглася так само, як я? — спитав Ульріх.

 — Я про це навіть не замислювалась, — відповіла Аґата. — Я подумала, це буде так мило.

 — Це дуже мило! — засміявся Ульріх, — Таку витівку з людьми може утнути лише випадок! Та й батькова смерть і тебе, бачу, не дуже приголомшила?

Агата неквапно звелася навшпиньки й так само повільно опустилася.

 — Чи твій чоловік теж уже тут? — поцікавився брат, аби лишень не мовчати.

 — Професор Гагауер приїде аж перед похороном. — Здавалося, вона була рада нагоді промовити це прізвище так офіційно й відтрутити його від себе, як щось чуже.

Ульріх не знав, що на це відповісти.

 — Атож, я про це чув, — нарешті сказав він.

Вони знову звели одне на одного погляди, а тоді рушили, як і годиться в таких випадках, до невеликої кімнати, де лежав покійний.

Уже цілий день ця кімната стояла затемнена; вона була насичена всім чорним. Пахло квітами й запаленими свічками. Обидва П’єро стояли перед мерцем випроставшись, немовби стежачи за ним.

 — Я до Гагауера вже не вернуся! — промовила Аґата, щоб поставити крапку в цій розмові.

Складалося майже таке