часом, але міркував ще досить добре.

 Коли Кучма ввів Ліщину й П’ятого, він чемно до них привітався. Така Оусла, як ото Жабрій, могла собі дозволити погрози й насильство. Треарі це було ні до чого.

 Ах, Горіх! Адже Горіх, я не помилився?

 Ліщина,— виправив Головного Ліщина.

 Авжеж, Ліщина. Як мило з твого боку, що ти прийшов перевідати мене. І твій друг...

 Мій брат.

 Твій брат,— повторив Треара із ледь вловимим відтінком: «Не виправляй мене більше, гаразд?» — Будьте як дома. Покуштуйте салати.

 Салату для Головного Кроля Оусла крала з города, до якого було півмилі полем. Крайнім рідко доводиться куштувати салату, дехто й не знає, що воно таке. Ліщина чемно взяв маленький листочок і пожував. П’ятий відмовився і тільки сидів, кліпаючи очима та, як на лихо, сіпаючись усім тілом.

 Ну, то як вам ведеться? — спитав Головний.— Скажіть, чим я можу вам допомогти?

 Пане,— трохи невпевнено почав Ліщина,— це все через мого братика, П’ятого. Йому часто вдається передбачити небезпеку — я сам не раз у цьому переконувався. Тієї осені він провістив, що буде повінь, а ще іноді може сказати, де поставлено сильце. А зараз він говорить, що чує страшну небезпеку, яка насувається на колонію.

 Страшну небезпеку! Так, розумію. Як це прикро! — мовив Головний аж ніяк не сприкрено.— А яка ж то небезпека, хотів би я знати? — звернувся він уже до П’ятого.

 Не знаю,— відказав П’ятий.— A-але це щось д-ду-же л-лихе. Таке л-лихе, що п-просто дуже л-лихе,— не до ладу закінчив він.

 Треара чемно вичекав хвильку, а тоді сказав:

 Ну, і як же цьому зарадити, дозвольте спитати?

 Тікати! — випалив П’ятий.— Всім тікати! Негайно. Пане Треаро, нам треба всім тікати!

 Треара знову почекав. А тоді, карбуючи кожне слово, мовив:

 Який високий наказ! А ти що думаєш про це, Ліщино?

 Бачите, пане,— пояснив Ліщина,— мій брат лише відчуває щось, він нічого не надумує. На нього просто находять отакі передчуття, якщо я висловлююсь досить зрозуміло. Ні в кого немає сумніву, що саме ви є той, хто має вирішувати, що робити.

 Що ж, дуже милі ти кажеш слова. Сподіваюсь, що таки я вирішую. Але зараз, дорогі друзі, давайте трохи поміркуємо над цим, добре? Нині травень, чи не так? У всіх повно клопотів, кролі тішаться, жирують собі. На цілі милі довкола нема елілів, принаймні так мені доповідають. Хвороб немає, погода чудова. А ти хочеш, щоб я сказав колонії, що твій юний... гм, юний... твій брат має якесь передчуття і ми повинні поплентати казна-куди полями, наражаючись на всілякі небезпеки, еге ж? Як ти думаєш, що вони скажуть? Що страшенно раді, га?

 Вони послухаються вашого наказу,— уставив П'ятий.

 Дуже мило з твого боку,— відрізав Треара.— Що ж, може, вони й послухаються мене, може. Але мені треба добре все це обміркувати. Це дуже серйозний крок, авжеж. І ще ж...

 Але у нас немає часу, пане Треаро! — випалив П'ятий.— Я відчуваю небезпеку так, наче сильце здавило мені шию... наче сильце... Ліщино, поможи! — Він завищав і покотився по піску, несамовито дригаючи ногами, мов кріль, що попав у пастку. Ліщина притис його до підлоги передніми лапами, і малий трохи заспокоївся.

 Тисячу разів перепрошую, Головний Кролю! — сказав Ліщина,— Часом таке находить на нього. За хвилину він оговтається.

 Яка ганьба! Бідолаха, йому б додому та відпочити. Так, краще ти зараз же забери його з собою. Що ж, страшенно мило було з твого боку, Горіше, що ти прийшов перевідати мене. Я ретельно обдумаю все, що ти сказав. Кучмо, ти лишись на хвильку, гаразд?

 Коли Ліщина з П’ятим відходили все далі від Треариного лігва, до них долинув звідти голос Головного Кроля, з різкими нотками, а в ту нотацію тільки вставлялося іноді: «Так, пане», «Ні, пане».

 Кучмі, як він сам собі напророчив, «одривали голову».

3. РІШЕННЯ ЛІЩИНИ

 Невже ти, Ліщино, й справді вірив, що Головний послухає твоєї ради? Невже ти на таке розраховував?

 Знов вечоріло, й Ліщина з П’ятим паслися на узліссі з двома друзями. Ожина, кріль із чорними кінчиками вух, той самий, кого налякав П’ятий минулого вечора, уважно вислухав Ліщинину розповідь про дошку з оголошенням і зауважив, що він завжди був певен: люди лишають такі речі після себе, як знаки чи повідомлення, достоту мов кролі зоставляють по собі позначки в ходах та лазах. А це інший сусіда, Кульбаба, знову завів розмову про Треару та його байдужість до страхів П’ятого.

 — Сам не знаю, на що я розраховував,— одказав Ліщина.— Досі я що ні разу не ходив до Головного Кроля. Але я думав: «Навіть якщо він не послухає, ніхто принаймні не закине мені потім, що ми не старались, як могли, застерегти його».

 То ти певен, що нам і справді є чого боятися?

 Цілком певен. Я добре знаю П’ятого.

 Ожина хотів щось сказати, коли це якийсь кріль плюхнувся в зарості ведмежини й подався вгору канавою. Це був Кучма.

 Привіт, Кучмо! — кинув Ліщина.— Звільнився з вартування?

 Таки звільнився,— відповів Кучма,— і чи не назавжди.

 Та що ти кажеш?

 Я кинув Оуслу — ось що я кажу.

 Не через нас?

 Можна й так сказати. Треара уміє допекти до живого, коли його розбудять у ні-Фрітх заради якоїсь нікчемної дурниці,— так йому здається. А вже ж він мастак залити сала за шкуру. Певне, хтось інший спокійно вислухав би Головного, аби тільки зостатися при ньому, та я на таке нездатен. Я сказав йому, що пільги Оусли не так уже й багато важать для мене й що дужий кріль може запросто обійтися без колонії. Він сказав, щоб я не гарячкував і добре подумав, але я не лишуся. Красти салату й вартувати лігво Головного — це, як на мене, аж ніяк не молодецьке життя.

 Скоро нікому буде красти салату,— спокійно мовив П’ятий.

 Ага, то це ти П’ятий? — тепер помітив його Кучма.— А я шукав тебе. Я все обдумував те, що ти сказав Головному. Скажи, це ти вигадав щось таке страшне, аби повеличатись, чи це правда?

 Правда,— відповів П’ятий.— Коли б це було неправдою!

 Отже, ви покидаєте колонію?

 Від такої прямоти запитання всі аж перелякались. Кульбаба пробурмотів: «Покинути колонію, пане Фрітху!» А Ожина тільки насторочив вуха й пильно подивився спочатку на Кучму, а тоді на Ліщину.

 Ми з П’ятим вирушаємо увечері,— повільно мовив Ліщина. Не знаю до пуття, куди подамся, але візьмемо всіх, хто забажає піти.

 Добре,— сказав Кучма.— То беріть і мене з собою.

 Чого-чого, а негайної