Гаразд. Ми залюбки приймаємо тебе.
І подивився на решту кролів, що витріщалися то на Кучму, то на нього. З них перший озвався Ожина:
Мабуть, і я подамся. Я й не певен, чи це ти, П’ятий, переконав мене. Так чи так, а в колонії забагато самців, тут не дуже розгуляєшся, якщо ти не в Оуслі. Смішно: ви боїтеся лишатись, а я боюсь тікати. Тут лисиці, там — ласиці, посередині П’ятий — як нам п’ятами накивати?
Він одкусив листочок голубики й повільно став його жувати, аби якось приховати свій страх.
Якщо П'ятий каже правду,— мовив Ліщина,— то це означає: жоден кріль взагалі не повинен тут лишитись. Отож до того часу, як вирушати, нам треба умовити йти з нами якомога більше кролів.
Я спробую поговорити з двома-трьома оусланцями,— сказав Кучма.— Як умовлю їх, то й приведу. Але вони якщо й підуть, то не через П’ятого. Це упосліджені, скривджені, як і я. Треба послухати П’ятого, щоб повірити. П’ятий переконав мене. Певне, це йому було таке видіння. І як він не зумів переконати Треару?
Бо Треара не любить ухвалювати рішення, до яких додумався не він,— пояснив Ліщина.— Але умовляти його вже ніколи. Постараймося зібрати якомога більше кролів. Зустрічаємося тут, фу-Інле. І вирушаємо фу-Інле — більше не можна зволікати. Небезпека все ближче й ближче, хоч би яка вона була. До того ж, Кучмо, Головному аж ніяк не сподобається, коли він довідається, що ти підбивав до втечі оусланців. І капітан Падуб розлютиться. Їм байдуже буде, коли в колонії стане менше таких недоростків, як ми з П’ятим, але тебе вони втратити не захочуть. На твоєму місці я б добре подумав, перш ніж заводити з оусланцями розмову про втечу.
4. В ПУТЬ!
Фу-Інле означає «схід місяця». Кролі, звісно, не мають уявлення про точний час чи пунктуальність. Насправді минула година після сходу місяця, коли Ліщина і П’ятий знов вибралися із своєї нори й тихенько подалися по канаві. З ними був третій — кролик на ім’я Глао, тобто Чашечка Квітки. Глао був друг П’ятого. Biн теж був маленький, та ще й боязкий; Ліщина і П’ятий майже весь свій останній вечір у рідній колонії потратили, умовляючи Глао тікати з ними разом. Погодився Чашечка не без вагань. Страшенно потерпаючи, що ж то спіткає його за межами колонії, він вирішив, що найбезпечніше буде триматися ближче до Ліщини й робити все, як старший скаже.
Троє все ще бігли по канаві, коли це вгорі щось шелеснуло. Ліщина вмить підвів голову.
Хто там? — спитав він.— Кульбаба?
Ні, я Козелець! — відказав кріль, зазираючи в канаву, й важко скочив униз до них.— Ти ж пам’ятаєш мене, Ліщино? Взимку ми пересиджували великий сніг в одній норі. Кульбаба сказав мені, що ти цього вечора покидаєш колонію. То й я з тобою.
Ліщина пригадав Козельця — вайлуватого, некмітливого кроля, в чийому товаристві йому довелося пронудьгувати п’ять присипаних снігом днів. Але, думав він, зараз не час вибирати-перебирати. Може, Кучмі і вдасться умовити одного-двох, але сподіватися охочих до мандрів слід було таки не з Оусли. Здебільшого прийдуть із крайніх, ті, хто має самі прикрощі й не знає, як із них вилізти. Він саме згадував декого з таких, коли з’явився Кульбаба.
Треба чимшвидше рушати! — сказав Кульбаба.— Я тільки умовив Козельця приєднатися до нас і заговорив до ще кількох, коли бачу: Жабрій ушпинився за мною в нору. «Що це ти затіваєш?» — причепився він до мене. Я сказав йому, що просто цікавлюся, чи нема таких кролів, котрі хотіли б полишити колонію, та він навряд чи мені повірив. Почав допитуватись, чи не ладнаю я змови проти Треари, та так підозріливо, сердито! Скажу правду, я добряче перелякався і на тому все й покинув, привів самого Козельця.
— Я не виню тебе,— відповів Ліщина.— Знаючи Жабрія, дивуюсь, як це він спершу не збив тебе з ніг, щоб спитати потім. Але хай там що, а почекаймо ще трохи. Ось-ось прибіжить Ожина.
Час минав. Кролі сиділи, припавши до землі, а місячні тіні на траві помалу посувалися на північ. Нарешті, коли Ліщина вже був зібрався скочити до нори Ожини, той вигулькнув на поверхню, а за ним аж три кролі. Одного з них, Жостіра, Ліщина знав добре. І радий був його бачити, бо той був міцний ще й завзятий; йому б іще трохи ваги — і прийняли б його до Оусли.
«Тільки нетерплячий трохи,— думав Ліщина.— А може, зазнав поразки, як бився за самичку, переживав. Ну, з Жостіром та ще Кучмою ми щось та значитимемо, коли дійде до бійки».
Двох Жостірових супутників він не знав і не згадав, коли той назвав йому їхні імена: Вероніка й Жолудь. Та воно й не дивно — це були крайні з крайніх, худі шестимісячні сіромахи, по них видно було, що звикли остерігатися зусебіч окриків та стусанів. Вони не зводили очей з П’ятого. Після Ожининої розповіді чи не сподівалися, що з уст П’ятого так і литимуться пророцтва. А той з усіх був найспокійніший. Знав: це вже вони вирушають в дорогу, і мовби камінь йому звалився з пліч.
Повільно сплив ще якийсь час. Ожина видерся в папороть і вернувся назад, крутячись знервовано, ладен забігти світ за очі від найменшого шереху. Ліщина і П’ятий зоставалися в канаві, знічев’я поскубуючи поночі траву. Нарешті Ліщина почув сподіване: один кріль — чи двоє? — біг від лісу.
За хвилину Кучма був уже в канаві. За ним біг чималий жвавий кріль, якому було трохи більше року. Завдяки примітному вигляду його знали всі в колонії, бо весь його кожушок був сірий-сірий, із латками майже білого, аж сріблястого нині від місячного проміння. Він сів і почухався за вухом, але не сказав ні слова. Це був Срібний, небіж Треари,— він тільки перший місяць служив у Оуслі.
Ліщина аж зітхнув полегшено, пересвідчившись, що Кучма привів самого Срібного — спокійного, простодушного ярчука, який ще й не знав, на котру ступити серед ветеранів. Коли Кучма був сказав, що спробує поговорити з оусланцями, Ліщина завагався. Звісно, поза колонією вони зіткнуться з небезпеками, й тоді знадобляться добрі бійці. Знов же, якщо П’ятий каже правду й на колонію насувається невідворотне лихо, вони повинні залюбки прийняти всіх кролів, що забажають приєднатися до них. А з другого боку, наче й не випадало їм дуже запрошувати таких грубіянів, як Жабрій.
«Хоч би до чого ми
