Діка навіть з місця не зрушили, та за нього й братися було боязно — такий понівечено-закривавлений був хвіст. Залишили його, вхопилися за Єву, навіть до пояса у воду зайшли, тягнучи дельфінку, а потім ще й поштовхали її якнайдалі від берега. Єва поворушила хвостом, ніби проснулася, відпливла метрів на десять і знову з розгону стрибнула на пісок, важко гепнулась поруч з Діком.

Абдула виліз із води і знову схопився за Єву. Сам він не міг дати ради, з жалем і розпачем дивився то на помираючих дельфінів, то на Раджа: «Ну чого ж ти?!»

— Не треба, Абдуло… — Голос Раджа осікся.

Неможливо було дивитися на дельфінів. Вони стогнали, як люди, кліпали очима й дивилися з таким страшенним сумом, ніби збагнули якусь таємницю.

Радж обернувся й пішов на поміч Амарі і Янгу. Вони, допомагаючи один одному, встали на йоги і, обнявшись, поволі рушили в напрямку до катера.

Чути було розлютований голос офіцера: спочатку він розпікав когось на катері, потім навалився на того поліцейського, що виводив з вагончика, тримаючи напоготові револьвер, оператора і лаборанта, потім підбіг до дельфінів на березі і розрядив свій пістолет, цілячи їм у голови. Давав волю своєму гніву? Мстив за те, що не залишили в живих Судзіра?

— Мені знайомий його голос. Він мене допитував на Головному… Дельфінів… гад… — розплакався Янг.

— Тихо, ну… — заспокоював його Радж. — Може, для дельфінів це і краще. Не страждали хоч довго.

— Я знаю, чому вони не захотіли жити… — говорив схлипуючи Янг. — Може, я, читав… Може, приснилось… А може, дельфіни мені свої думки передали? У них є такий закон — не вбивати ніколи людину. Хоч би там що люди з ними робили.

— Так вони ж Судзіра вбили, а не людину! — обурився Абдула.

— Для Судзіра простої смерті мало, — зітхнув Радж.

— Не людину вони вбили — справді… — Убивцю! Він на моїх очах… у печері… трьох на той світ… Але дельфіни порушили свій закон, самі й покарали себе за це, — говорив своє Янг.

— Казки! — не погоджувався Абдула. — Іноді й кити викидаються на берег табунами… То що — і вони людину вбивали, гріх свій відплачували?

— З китами не знаю. А з дельфінами, мабуть, правда.

Амара раптом осів на руки, ледь устигли підтримати. Знепритомнів.

ЕПІЛОГ

Зафрахтований Індонезією в Японії супертанкер «Сікока-мару» віз до Австралії експортну нафту — півмільйона тонн одразу! Озброєним охоронникам і екіпажу вже здавалося, що небезпека зосталася позаду. Проминули острів Різдва, до австралійського порту Перт лишилось менше трьох тисяч кілометрів. Малоймовірно, щоб у цих водах могли появитися пірати. І от, коли притупилася пильність, ті й напали вночі, з двох бортів пришвартувавшись до танкера. Уся охорона і частина екіпажу була перебита, танкер завернули на південний захід, у напрямку Південно-Африканської Республіки. Можна було зірвати величезний куш, коли загнати расистам стільки нафти.

Минав третій день після захоплення танкера, коли на Раї і на Гірському відбулися щойно описані події.

Минав четвертий день плавання танкера під охороною піратських катерів, коли Абдула і Янг потрапили до Натачі на ту далеку плантацію кокосів. Не могли не піти туди, дуже просив Янг. Треба було показатися їй і Натачиним батькам — мовляв, ось я, живий і майже здоровий. Не переживайте і не горюйте.

І добре, що сходили. Натачу, виявляється, тримали цілодобово у курені, прив'язану і зв'язану, щоб не втекла знову на те озеро, не захлинулася ще й сама. А вона у відповідь оголосила голодовку, нічого не їла, воду, щоправда, пила і твердо вирішила померти. Не могла вона жити й утішатися усім живим, коли не було на світі Янга. І могла б померти, упертості в неї вистачило б, якби Янг сам не з'явився з того світу.

І був сміх крізь плач, і плач крізь сміх, була істерика.

— Янг, любий, ти чи не ти?! Зніми ті окуляри, я не впізнаю тебе… — і сама зняла чорні окуляри і цілувала його в сплющені повіки (не міг він ще без чорних окулярів дивитися на білий світ), а Янг червонів і потів — кидало в жар. Абдула делікатно вибрався з куреня і сидів під стінкою, посвистуючи: хай налагоджують стосунки.

Потім були нескінченні розпитування, і доводилося Янгові знов і знов розказувати печерну епопею.

— І всі-всі дельфіни загинули?! — не могла повірити Натача.

— Усі… — гірко зітхнув Янг. — Бобі дуже шкода — як братик мені був! — він засовував пальці під скельця окулярів, витирав сльози. — Тільки ось… Іграшку мені виніс із дна, на дракончика схожа, — пригадав Янг ту річ, що засунув собі за пояс у печері.

Почувши це Абдула враз опинився в курені.

— Так це ж золото!!! — вигукнув він, узявши в Янга тремтячими руками дракончика. — Зливок золота! Самородок… Ось, оббито, бачите, як горить? А важкий!

Передавали з рук у руки, оглядали з усіх боків, колупали нігтями. Абдула витягнув шию в той бік, де на його думку було озеро. Зітхнув.

— І ти стільки терпів оцю вагу за поясом і не міг досі згадати про самородок?! — накричав на Янга.

— Я ще й не таке терпів… — спокійно відповів Янг. Чомусь золото не викликало в нього ніяких емоцій.

Минав п'ятий день плавання украденого танкера, коли, переночувавши біля Натачиного куреня, хлопці прийшли з Натачею в Кампонг, у лікарню.

А Радж цілу ніч був у палаті коло Амари. Лікарі дозволили переночувати біля нього, понаглядати після операції. Переливали Амарі кров — два літри! Хотів Радж поділитися з другом своєю, а лікарі взяли пробу і сказали — не підходить.

І ось другий день після операції, Амарі стало трошки краще. Янг, Абдула і Натача просять головного лікаря, щоб пустив їх до хворого — хоч на п'ять хвилинок. Вони хочуть тільки побачити Амару, переконатися, що він живий, — і більше нічого не треба.

І допросилися, пустили їх. І побачили, хвилюючись, як одразу посунув до них по простині знесилену руку Амара. Четверо рук кинулися назустріч його руці, і всі п'ять сплелися в одному гарячому потиску.

— Завдав я вам клопоту… — тремтить на устах Амари усмішка. — І як тільки розплатимося ми за операцію, за кров, за лікарню?

— Ти не забивай собі цим голову. Все буде гаразд, — каже Радж.

— І гроші знайдуться, — тоном мільйонера говорить Янг, але з-за пояса нічого не дістає, не показує. Вони в палаті не самі, є і чужі, у кутках стоять ще чотири ліжка.

— Може, хтось побачить моїх… наших… Не кажіть, що зі мною таке. Що підсковзнувся… — попросив Амара. — А гроші вам поверну. Одужаю і зароблю.

Чотири кулаки потягнулися до його носа.

— Не буду… Не буду… — кволо усміхається Амара.

— Твоє завдання зараз — видужати, — сказав Янг.

— Якнайшвидше, — додав