ліфті, і він...
А очі які страшні...
– Справжній упир!..
– Гей, Дракуло! – До Гендерсона непевною ходою підступив Маркус Ліндстром з якоюсь похмурою брюнеткою у вбранні Клеопатри. Господар уже ледве тримався на ногах, та й супутниця його виписувала не гірші візерунки. Взагалі-то Гендерсонові подобався цей чоловік, коли він був тверезий і вони зустрічались у клубі, але Ліндстромова поведінка на вечірках завжди обурювала його. Особливо неприємний бував Ліндстром у такому, як оце тепер, стані – спиртне робило його нечемою і грубіяном.
– Дорогенька, хочу познайомити тебе з одним із моїх найлюбіших друзів. Ти ж знаєш, сьогодні в нас переддень Усіх Святих і все таке, отож я запросив до себе графа Дракулу з дочкою. Запрошував і його бабусю, але вона цього вечора має бути на великому відьомському шабаші, разом із тітонькою Джемімою. Ха-ха-ха!.. Графе, знайомтеся й ви з моєю подружкою!..
Жінка звела на Гендерсона каламутний погляд.
– О-о-о, Дракуло, які в тебе великі очі! О-о-о, які в тебе великі зуби! Ó-о-о...
– Слухай, Маркусе... – запротестував був Гендерсон, але господар уже обернувся до гостей і загукав на всю вітальню:
– Пані й панове! Тільки у нас – справжній товар! Єдиний достеменний упир, що живе в неволі! Дракула Гендерсон, єдиний у світі упир із штучними зубами!..
За інших обставин Гендерсон швидко вгамував би Ліндстрома коротким і сильним ударом у щелепу. Та поруч стояла Шейла, вони були на званій вечірці, отож він визнав за краще відповісти на незграбний господарів жарт так само жартом. Чом би й не прикинутись упирем?..
Мимохідь усміхнувшись до дівчини, Гендерсон виструнчився, обвів поглядом натовп гостей і грізно насупив брови. Руки його злегка ворушили краї плаща. Дивна річ – на дотик тканина була й досі холодна. Гендерсон поглянув униз і вперше помітив, що поли плаща бруднуваті – чи то запорошені, чи вмазані в грязюку. А коли широким порухом руки закидав край плаща за плече, холодний шовк ковзнув між пальцями й неначе додав йому снаги. Гендерсон розширив очі й заблискав ними на всі боки. Рот його сам собою розтулився, відкривши зуби. Незнане доти відчуття своєї особливої сили затопило його єство. І він знову звернув погляд на гладку й м’якеньку Ліндстромову шию, де під білою шкірою виразно проступала вена. Гендерсон дивився на ту вену, знаючи, що всі навколо спостерігають за ним, і раптом відчув щось наче поштовх. Не спускаючи очей з Ліндстромової м’якої шиї – з м’якої, складчастої шиї цього гладкого чоловіка, – він повернувсь, і руки його порвалися до неї!
Ліндстром зойкнув, мов переляканий пацюк. Та, власне, він і був великий, гладкий, випещений, білий пацюк, налитий крівцею. А упирям смакує крівця. Крівця з пацюка з пацючої шиї, з вени на гладкій шиї геть переляканого пацюка...
– Тепла крівця!.. – почув Гендерсон власний утробний голос.
І руки були його, Гендерсонові, – руки, що ту ж мить обхопили теплу Ліндстромову шию і почали намацувати вену. Гендерсонове обличчя нахилялося до неї, і руки, долаючи опір Ліндстрома, посилили тиск. Ліндстромове обличчя набігало кров’ю. Кров підступала йому до голови. Це добре. Крівця!..
Гендерсонові уста розтулилися. Він відчув, як повітря холодить йому зуби. Потім нахилився до тієї гладкої шиї – і...
– Годі! Це вже занадто! – почув він голос. То був заспокійливий голос Шейли. І Шейлина рука торкнула його за лікоть. Гендерсон підвів очі й здригнувся. Тоді пустив Ліндстрома, який враз обм’як із широко роззявленим ротом. Натовп гостей мовчки дивився, і роти в усіх були вражено розтулені й округлені. – Молодець! Так йому й треба! – прошепотіла Шейла. – Але ви налякали його мало не до смерті. Гендерсон якусь хвилю зусиллям волі опановував себе. Нарешті всміхнувся і обернувсь до гостей. – Пані й панове! – промовив він. – Щойно я навів вам наочний доказ того, що наш господар сказав про мене щиру правду. Я таки справді упир. І тепер, коли я чесно остеріг вас, можете бути певні: більше вам ніщо не загрожує. Якщо серед присутніх є лікар, то, може, я б домовився з кимось про переливання крові. Роти в гостей постулялися, і з перехоплених страхом горлянок видобувсь несміливий сміх. Спершу трохи істеричний, потім звичайний. Гендерсон зняв загальну напругу. Тільки Маркус Ліндстром і далі стояв з вибалушеними очима, в яких застиг непоборний страх. Він знав. А ще за хвилю до вітальні вбіг один із жартунів. Він тим часом устиг спуститися ліфтом наниз і позичити в якогось хлопчини-газетаря фартух та кашкетика. І тепер оце пішов вискоком по кімнаті з пакою газет під пахвою. – Екстрений випуск! Усі подробиці! Загадкова пригода в переддень Усіх Святих! Екстрений випуск! Гості, сміючись, розбирали газети. Якась жінка підійшла до Шейли, і Гендерсон побачив, як та, мов сновида, подалася за нею. – Я скоро повернуся! – тільки й гукнула йому дівчина, і від самого її погляду в жилах у Гендерсона завирувала кров. Та не забув він і того жаского відчуття, що накотило на нього, коли він стис руками Ліндстромову шию. В чому ж річ?.. Він машинально взяв із руки вдаваного продавця вечірню газету. “Загадкова пригода в переддень Усіх Святих!” – вигукував той. Цікаво, що ж воно таке?.. І раптом Гендерсон аж поточивсь назад. Осьде він, заголовок! І це таки екстрений випуск! З дедалі більшою тривогою він перебігав очима колонку повідомлення. “Пожежа в костюмерній крамниці... на початку дев’ятої вечора пожежників викликано на вулицю... приборкати вогонь було неможливо... згоріло все дощенту. . збитки обчислюються в... одна дивна обставина: ім’я крамаря ніхто не знає... знайдено людський кістяк...” – Не може бути! – мимоволі вихопилось у Гендерсона. Він уважно прочитав, а тоді ще раз перечитав газетне повідомлення. Кістяк знайшли у підвалі під крамничкою, в скрині з землею. Власне, то була не скриня, а труна. Виявили там і ще дві такі самі скрині, але порожні. Кістяк був загорнутий у плащ, якого не взяв вогонь... А нижче, під кричущими жирними заголовками було надруковано поспіхом зібрані свідчення та коментарі. Сусіди обходили ту крамничку стороною. У кварталі чимало угорців. Хтось натякнув, що серед них могли бути й упирі. До крамнички вчащали якісь чужинці. Один чоловік запевняв, що там відбувалися збори таємної секти. Та й речі продавались підозрілі: всілякі любовні амулети, чужоземні цяцьки, чудернацькі маски... Чудернацькі маски... упирі.. плащі... очі того старого! “Це справжній плащ... Залиште його в себе. Він напевне придасться вам краще, ніж мені”. Ці слова, зринувши в пам’яті, луною озвались у Гендерсоновій свідомості. Він вибіг з вітальні у передпокій і
– Годі! Це вже занадто! – почув він голос. То був заспокійливий голос Шейли. І Шейлина рука торкнула його за лікоть. Гендерсон підвів очі й здригнувся. Тоді пустив Ліндстрома, який враз обм’як із широко роззявленим ротом. Натовп гостей мовчки дивився, і роти в усіх були вражено розтулені й округлені. – Молодець! Так йому й треба! – прошепотіла Шейла. – Але ви налякали його мало не до смерті. Гендерсон якусь хвилю зусиллям волі опановував себе. Нарешті всміхнувся і обернувсь до гостей. – Пані й панове! – промовив він. – Щойно я навів вам наочний доказ того, що наш господар сказав про мене щиру правду. Я таки справді упир. І тепер, коли я чесно остеріг вас, можете бути певні: більше вам ніщо не загрожує. Якщо серед присутніх є лікар, то, може, я б домовився з кимось про переливання крові. Роти в гостей постулялися, і з перехоплених страхом горлянок видобувсь несміливий сміх. Спершу трохи істеричний, потім звичайний. Гендерсон зняв загальну напругу. Тільки Маркус Ліндстром і далі стояв з вибалушеними очима, в яких застиг непоборний страх. Він знав. А ще за хвилю до вітальні вбіг один із жартунів. Він тим часом устиг спуститися ліфтом наниз і позичити в якогось хлопчини-газетаря фартух та кашкетика. І тепер оце пішов вискоком по кімнаті з пакою газет під пахвою. – Екстрений випуск! Усі подробиці! Загадкова пригода в переддень Усіх Святих! Екстрений випуск! Гості, сміючись, розбирали газети. Якась жінка підійшла до Шейли, і Гендерсон побачив, як та, мов сновида, подалася за нею. – Я скоро повернуся! – тільки й гукнула йому дівчина, і від самого її погляду в жилах у Гендерсона завирувала кров. Та не забув він і того жаского відчуття, що накотило на нього, коли він стис руками Ліндстромову шию. В чому ж річ?.. Він машинально взяв із руки вдаваного продавця вечірню газету. “Загадкова пригода в переддень Усіх Святих!” – вигукував той. Цікаво, що ж воно таке?.. І раптом Гендерсон аж поточивсь назад. Осьде він, заголовок! І це таки екстрений випуск! З дедалі більшою тривогою він перебігав очима колонку повідомлення. “Пожежа в костюмерній крамниці... на початку дев’ятої вечора пожежників викликано на вулицю... приборкати вогонь було неможливо... згоріло все дощенту. . збитки обчислюються в... одна дивна обставина: ім’я крамаря ніхто не знає... знайдено людський кістяк...” – Не може бути! – мимоволі вихопилось у Гендерсона. Він уважно прочитав, а тоді ще раз перечитав газетне повідомлення. Кістяк знайшли у підвалі під крамничкою, в скрині з землею. Власне, то була не скриня, а труна. Виявили там і ще дві такі самі скрині, але порожні. Кістяк був загорнутий у плащ, якого не взяв вогонь... А нижче, під кричущими жирними заголовками було надруковано поспіхом зібрані свідчення та коментарі. Сусіди обходили ту крамничку стороною. У кварталі чимало угорців. Хтось натякнув, що серед них могли бути й упирі. До крамнички вчащали якісь чужинці. Один чоловік запевняв, що там відбувалися збори таємної секти. Та й речі продавались підозрілі: всілякі любовні амулети, чужоземні цяцьки, чудернацькі маски... Чудернацькі маски... упирі.. плащі... очі того старого! “Це справжній плащ... Залиште його в себе. Він напевне придасться вам краще, ніж мені”. Ці слова, зринувши в пам’яті, луною озвались у Гендерсоновій свідомості. Він вибіг з вітальні у передпокій і