захотілось уп’ястися зубами в Ліндстрома, а тепер ось і в тебе. Одначе я повинен це перебороти.
Обличчям дівчини перебігла дивна, ніби трохи глузлива посмішка. Гендерсон збирався на силі. Він нахилився вперед, у душі його відбувалася запекла боротьба. Якусь хвилю він стояв отак у примарному жовтому світлі місяця, і обличчя його аж посіпувалось від напруги.
І тоді у гру вступила дівчина.
Її дивовижні, неправдоподібно червоні вуста розтулились, і з них вихопився дрібний сріблястий смішок, а білі руки знялися з чорного плаща й лагідно обвили Гендерсонову шию.
– Я все знаю... Тільки-но заглянула тоді в дзеркало – і все збагнула. І що в тебе такий самий плащ, як і в мене... і що ти взяв його там же, де й я свій...
Якусь мить Гендерсон стояв геть остовпілий, вражений почутим, і тоді вуста дівчини нишком ковзнули повз його вуста. А в наступну мить він відчув у себе на горлі її дрібні гострі й холодні, наче крижинки, зуби; потім його пронизав дивний солодкий біль, і все навколо поглинув неосяжний морок.