спадають… – Юрі подалася трохи вперед. – Послухай, Ліно… Я б хотіла серйозно поговорити з тобою…

– А що таке?

– Скільки тобі років?

Ліна засміялася.

– От дивачка! Ніби ти не знаєш…

– Звісно, знаю. Шістдесят вісім, чи не так?

– Абсолютно правильно. Зовсім уже бабуся.

– Ну що ти! Я на десять років старша, а все ще стрибаю. Глянь на мене! Симпатична дамочка середніх літ! – Юрі дзвінко засміялася. – Добре все-таки жити в двадцять другому столітті! Сто років тому я вважалася б руїною або давно б лежала на цвинтарі.

– Не збагну, куди це ти хилиш…

– Просто хотіла дізнатися, чи ти не збираєшся взяти довготерміновий шлюб.

– Ні.

– Я тебе розумію. Довготерміновий шлюб краще брати до п’ятдесяти. В нашому віці вже ліньки морочитися з цим.

– Юрі, скажи одверто, чого ти раптом про це заговорила?

Відчувши в голосі подруги легке роздратування, Юрі заторохтіла:

– Я подумала: якщо ти не збираєшся заміж надовго або назавжди, то в тебе поки що не буде домашніх клопотів… Чи не погодилася б ти читати лекції у нас в Інституті аранжування електронних квітів? Стривай, вислухай мене до кінця! Знаю, професіоналізм тобі не до душі. Та все-таки поміркуй про це. Просто гріх ховати свою майстерність! Загалом я розумію твоє ставлення до мистецтва – воно для тебе святиня. Та все ж таки не треба бути такою пуританкою й максималісткою! Ти і мистецтво, і більше нікого та нічого. Це ж – порожнеча, вакуум! Ти думала коли-небудь, яке то щастя поділитися своїми знаннями, здібностями, вмінням з молоддю? Викладання принесе тобі велику радість. Я сама не знаю, як жила б у наш шалений вік, якби щодня не бачила навколо себе учнів… Ну гаразд, бувай. Подумай про це.

Ліна простягла руку, наче хотіла затримати стереоскопічне зображення Юрі, але воно зблідло і зникло. Отже відеофон уже вимкнули.

Юрі вміла красиво відходити. Ось і зараз сказала все, що хотіла, не слухала заперечень, а, залишивши за собою останнє слово, всміхнулась на прощання і щезла.

Вдивляючись у порожній простір перед відеофоном, де ще мить тому стояла її подруга, Ліна відчула легкий неспокій. Була – і нема її. Вона, Ліна, знову самотня… Хіба не це саме відчуває вона щоразу, коли закінчує чергову електронну картину: спочатку натхнення, творчий злет, а потім – порожнеча…

Балачка Юрі роз’ятрила їй душу. Зрештою, подруга недвозначно натякнула на смуток, який відчуває митець-одинак. А от раніше Ліна нічого подібного не помічала. Електронний синтезатор квітів, покірні клавіші, яскраві видива в глибині кімнати. Більшого щастя вона не знала. Та за останні два-три роки все змінилося. Після чергового сеансу – розчарування, а не задоволення. Гостре відчуття смутку, щемливе, як біль. Спочатку Ліна думала, що все це примха, Не можна піддаватися скороминущому настрою. Хіба не в мистецтві сенс життя? Хіба це може набриднути? Адже вдосконаленню майстерності нема кінця-краю… Та, видно, край був. Досягши вершин майстерності і навіть не усвідомлюючи цього, Ліна занудьгувала. І смуток, що опосів її в хвилину душевної втоми, зайняв тривке місце в її житті. Так, це Ліна розуміла.

А все-таки – чому? Вона завжди вважала себе щасливою.

Ліна задумалася. Кінчики її пальців жили власним життям – неуважно ковзали по клавіатурі, натискаючи то на одну, то на другу клавішу.

Кажуть, у давнину мистецтво ікебана для багатьох було не тільки насолодою, але й засобом добування хліба насущного. Сучасні критики називають це суворою правдою мистецтва. Та все вже в минулому… і до неї, Ліни, не стосується аніскілечки. їй пощастило – вона живе в двадцять другому сторіччі.

Їй не хотілось навіть ворушитися, вона воліла б просто сидіти ось так і думати. Думати про щось і водночас, ні про що… Та раптом Ліна стрепенулася, відчувши чиюсь присутність.

Вона обернулася.

Під протилежною стіною стояв чоловік. Молодий, років шістдесяти п’яти. Обличчя, похмуре і замкнуте, чимось невловимо знайоме. Як безглуздо він одягнений! Років п’ятдесят тому, на межі двадцять першого і двадцять другого століть, раптом відродилася мода двадцятого століття. В ті давні часи чоловіки носили саме такий одяг, надзвичайно незручний, що складався з двох частин – сорочки з силою-силенною ґудзиків і штанів з добре випрасуваною, але зовсім безглуздою складкою. їй пригадалося, як вона насміхалася з цієї моди, називаючи її “кінцем світу”.

– Хто ви? – запитала Ліна, нахмурюючи брови. Вона звикла спілкуватися з друзями з допомогою відеофона, і присутність живої людини в кімнаті дратувала її. – Як ви тут опинилися?

Чоловік мовчки витягнув руки з кишень штанів і схрестив їх на грудях.

Ліна ойкнула.

– Що, впізнала?

Він усміхнувся, на щоках з’явилися ямочки. Яка чарівна дитяча усмішка! Ліна засміялася, кивнула йому головою і рвучко кинулася назустріч. Потім їй раптом стало соромно, обличчя зашарілося. Хіба можна бути такою нестримною й безпосередньою в її віці!

– А ти все така ж сама, нітрохи не змінилася. Спокійна, холодна, як мармур, і раптом – порив, буря! А тоді – палаючі щоки, сором’язливість… Викапана героїня кінофільму двадцятого століття! – Чоловік дивився на неї з ніжністю. В нього був приємний голос – м’який баритон.

– Та, мабуть, я все така ж… Як давно це було, страшно давно… Ти можеш підрахувати, Мінору, скільки років минуло з того часу? З п’ятдесят…

– Дивно! Ти пам’ятаєш моє ім’я?

– Згадала. Чесно кажучи, цілком випадково, ось зараз. Раніше я пробувала згадати, але ніяк не могла… Адже ми були разом страшно давно…

– Атож, страшно давно і недовго – всього-на-всього півроку, – сказав Мінору.

І ці слова, подолавши півстолітню перепону, викликали в пам’яті Ліни давно забуті картини. Все набуло такої чіткості та ясності, що, здавалось, вони бачилися тільки вчора.

Справді-бо тоді Ліна не сказала йому нічого певного. Мінору мав намір продовжити їхній короткотерміновий шлюб хоча б іще на рік або хоч на декілька місяців, якщо вона не згодна на довічне одруження.

І чому так вийшло? Вона завжди приязно ставилася до Мінору, навіть кохала його. їй було добре з ним і сумно без нього. Та все-таки щось утримувало її від вирішального кроку. Так вона йому нічого й не сказала. До останньої хвилини.

Видно, кінець кінцем перемогла жадоба пригод, властива юності. Ліна хотіла натішитися життям повною мірою. Не хотіла зв’язувати себе. Вона була ще така молода – не прожила й одної п’ятої відпущеного людині стодвадцятирічнаго строку. В той час люди брали від життя все, підкоряючись шаленому ритму епохи. А чим Ліна гірша за інших? їй здавалось, що щастя – це постійна зміна вражень, безперервна гонитва