школі боротьба з вітряками лишилася моделлю, що пережила цілі сторіччя». А трохи нижче творець «Бляшаного барабана» ще й зізнався в любові до творця «Гарґантюа і Пантаґрюеля»: «...Рабле, — каже Ґрас, — усе своє діяльне життя втікав від світської поліції та святої інквізиції, позаяк його неприродні завбільшки Гарґантюа і Пантаґрюель поставили з ніг на голову світ, побудований на схоластичному вченні». У цей-таки генетичний ряд він поставив і Джонатана Свіфта з його знущальницьки — «постмодерністською» ідеєю зменшити голод в Ірландії, подаючи на стіл для керівників держав «вишукано приготовлених вуличних дітлахів...».

Іншими словами, як і Канетті, явно вважає себе причетним до «постмодерністської традиції. Адже модернізм і постмодернізм, — певна річ, якщо тлумачити їх у широкому розумінні, — поперемінно змінювали один одного мало не протягом тривання людської культури: скажімо, автор «Апокаліпсису» був до певної міри «модерністом», а ось автор «Книги Еклезіаста, або Проповідника», який жив, як відомо, набагато-набагато раніше, є, відповідно, «постмодерністом».

Творцеві «Бляшаного барабана» щодо популярности поталанило більше, аніж творцеві «Засліплення». Проте, гадаю, лише тому, що він був молодшим, а отже, і з'явився перед читацьким загалом у зовсім інший, сказати б, у більш сприятливий час. Тож і фахівці, і просто читацький загал одразу помітили навіть ранні абсурдистські п'єси Ґраса, хоча з погляду мистецьких чеснот ті нічим особливим не вирізнялися. І все ж вони прозвучали як дуже виразний, напрочуд сучасний виклик панівній соціальній системі і панівній літературній традиції. Прозвучали, бо саме час настав...

Годиться навіть сказати, що молодий Ґрас здобув собі тими п'єсами розголос саме тому, що епатував загал, кидав йому зухвалий виклик.

Таким самим — але вже мало не геніальним?! — викликом виявився і «Бляшаний барабан». Літературні «профі» та «непрофесійні» читачі саме так цю книгу і сприйняли. Хоча тут-таки, ані хвилини не вагаючись (цілковито поділяючи панівні на той час уявлення), «канонізували» її в русло і д е о л о г і ї, тобто суто соціальної критики: тривалий час здавалося, нібито цей роман у першу чергу (якщо взагалі не цілковито) антинацистський, а то й зовсім «антинімецький», і вже само собою зрозуміло «антиімперіалістичний». Інакше кажучи, поза будь-якими сумнівами, цілковито «л і в и й».

Треба визнати, що в роки, коли «Бляшаний барабан» ліг на книжкові полиці, такі уявлення ще в жодному разі не здавалися дивними, а тим паче недоречними. Адже сталося це в розпал «холодної війни»: вирувала Карибська криза, тривали безконечні криваві арабо-ізраільські конфлікти, велася методична радянська облога Західного Берліна (міста, що в ньому, до речі, Ґрас і оселився). Після того, як побачив світ «Бляшаний барабан», до спорудження Берлінської стіни залишалося лише три роки...

Протягом свого нині вже досить тривалого життя (народився він 1927 року) наш автор написав чимало книг. Це й вірші, і п'єси, і просторі або куці оповідання, і повісті, і грубі романи — такі як, до прикладу, «Собачі роки» (1963). Разом із «Бляшаним барабаном» і повістю «Кіт і мишка» (1961) цей роман є частиною так званої «данцизької трилогії». В ньому у характерній для Ґраса сатирико-іронічній манері розповідається про знаменитого собаку на ймення Принц, улюбленця самого фюрера.

Варто також згадати роман «Під місцевим наркозом» (1969), який відтворює конфлікти між батьками й дітьми, вчителями й учнями; роман «Із щоденника слимака» (1972), де йдеться про своєрідне ґрасівське тлумачення поняття «прогрес»; і, нарешті, повість «Зустріч у Тельгті» (1979): на поверхні там подається вигадана автором зустріч німецьких барокових поетів, а в підтексті простежуються зв'язки між цими давніми поетами і сучасною «Групою 47», активним адептом якого був молодий Ґрас. Одначе жодна із згаданих мною книг не зрівняється з «Бляшаним барабаном». Багато критиків навіть упевнені в тому, що Ґрас так уже й не зміг піднятися до рівня свого епічного первістка. А один із них, Марсель Райх-Раницький, навіть вважає без чогось дев'ятсотсторінковий його роман «Широке поле» (1995) нестерпно нудним. На думку Райх-Раницького, Ґрас виписався, хоча все ще залишається «найбільшим, найвідомішим, найславетнішим серед нині живих німецьких письменників». На мій погляд, «недотягування» інших речей Ґраса до «Бляшаного барабана» пояснюється не в останню чергу тим, що в більшості з них, як і раніше, переважно торують суспільні закономірності, закони логіки й психології, навіть закони ймовірности тощо. Що ж до «Бляшаного барабана», то там саме дійство, як і авторське його тлумачення, зумовлене, я б сказав, екзистенціальною природою світобудови — примхливою і явно (принаймні з погляду «шкільної» соціології) беззаконною.

Підтвердження цього легко можна помітити в уже побіжно згаданій мною Нобелівській промові автора: адже за проминулі сорок років він мав досить часу, щоб пізнати як численні, знову виявлені хитросплетіння сущого, так і ті осяяння, що продовжують іти від власного, давним-давно створеного тексту. «... Найбільшою їхньою (письменників. — Д. 3.) провиною, — іронізує Ґрас, — було й лишається те, що в своїх книжках вони не хочуть ставати на бік того чи того переможця в історичному процесі, а радше люблять потинятися там, де на узбіччі історичного процесу опиняються переможені... Той, хто надає їм слово, ставить під питанням саму перемогу». Або ще такий його вислів: «Письменник... це людина, що пише супроти минущости часу».

Особливо наочно ґрасівський постмодернізм прозирає крізь оцінки історичних перспектив: «Хоч як багато ми, з огляду на просвітницьку традицію, завдячуємо розумові, абсурдний перебіг історії глумиться над будь-яким її розумним тлумаченням». І ще: «Сьогодні ми бачимо, до чого докотилися Геніально недолугі діти Просвітництва».

«Абсурдний перебіг історії», «недолугі діти Просвітництва» — це, згідно з Ґрасом, зовсім не вислід чиїхось фатальних помилок або чийогось свідомого лихого наміру. Ні, така, на думку нашого автора, екзистенційна природа речей.

Раніше я вже казав, що більша частина створеного ним до «Бляшаного барабана» (та й дещо написане опісля) забарвлена, радше, в соціальні тони, аніж екзистенційні. Хоча з цього «правила» існує принаймні один надто прикметний виняток: я маю на оці книгу «Моє сторіччя». Вона побачила світ зовсім недавно — 1999 року — і складається із ста новел, дія кожної з яких відбувається в один із років XX сторіччя...

Одначе вести розмову про «Моє сторіччя» доречніше вже після того, як читач глибше проникне в суть «Бляшаного барабана».

Дещо про