ненавидять французів. Так було завжди.

Подумалося мені. В історії людства неодмінно хтось когось ненавидів.

Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і

ще тих, «хто самі люди не місцеві». На мене завжди хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що

на мене приємно дивитися. Вчора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці у мене були. Черевики з

тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, яка була модна за часів співу

бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-аааа». Головним убором мені мала б слугувати

бандана. Вона була така само чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало

розкидав сірі черевики на тракторній підошві.

Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про

англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на

моєму бюджеті. До того ж ними можна обвішатися рясно. Так рясно, що аж.

І я поїхав їх шукати. Ви думаєте, що в наш кібернетичний час так легко знайти примітивні витвори

радянської промисловості? Такі, скажімо, як англійські шпильки? А от і ні. Спочатку я подався до

помпезних центральних магазинів — «Ґудзики», ще краще — «Європейські ґудзики», а ще є такий собі

«Світ ґудзиків». Швендяв по них я довго.

Коли чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось

школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації

ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові

справи. Ось помпезне прийняття, на ньому поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші

ґудзячі представники вищого світу. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за

все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, в якому не дуже люблять іноземців. З іноземців

там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. В принципі, я мало знаю світів, у яких би

шаленіли від іноземців.

Я так легко відволікаюсь від теми, жахливо, однак нічого не вдієш, бо це мені притаманно з дитинства.

Отже, продовжуватиму. В якомусь центральному магазині я натрапив на шпильки зі слонової кістки, срібні

шпильки і навіть шпильки із білого золота. Я відразу зрозумів, що це для мене занадто. На мій погляд, неінтелігентно обвішуватися золотими англійськими шпильками і в такому вигляді чимчикувати в метро, щоб уводити в ступор гегемон з електричок, державних службовців середньої ланки та офісних людей. Це

не гуманно, а я вважаю себе гуманістом, ну, звичайно, не рівнею Камю чи там Сартра, але напрочуд

гуманною людиною.

На огляд центральних ґудзикових магазинів я вбив півдня. Аж потім мене осяяла геніальна думка. Я згадав

про галантереї. Ці невиразні крамнички все ж таки потроху ще жевріють у місті, на них можна натрапити у

спальних районах, якщо ти непогано знаєш місто. Я знаю місто дуже добре. Якби ж воно мені ще й

допомагало, це знання.

Галантереї, ці пам'ятки жіночих будуарів СРСР, досі існують, але чого там тільки не продають, у тих

галантереях. Навіть алкогольні напої. Бігме, я сам купив там невеличку пляшечку такого собі рожевого

«шмурдяку» (суміш підозрілої горілки з чимось таким, що вони видають за сік журавлини; тільки останній

бовдур може повірити в те, що натуральний сік журавлини плюс горілка можуть коштувати трохи більш ніж

2 гривні, а щодо мене, то я давненько перестав вірити у такі дарунки життя). Англійських шпильок я там не

знайшов. Однак побачив шпильки жіночі — такі чорні металеві скоби, схожі на те, як перукар олівцем

малює жіночу голівку з довгим волоссям, чи як діти малюють гори. Про всяк випадок я купив собі три

пачки. По 10 штук у кожній.

Аж потім я припинив цю мандрівну кампанію «У пошуках втрачених шпильок» і вирушив на базар. Треба

було відразу так зробити. Вже там я став власником чудових англійських шпильочок, купив у бабусі, котра

спочатку роздивлялася моє довге волосся, приглядалася до шотландського кілту (це така чудернацька

спідниця в червону, зелену та чорну клітину; можливо, занадто коротка для порядного чоловіка), а потім

назвала мене «дорогенькою» та «онукою». Трохи принизливо для мене, як для рятівника бабусі від зграй

англійських шпильок, але хай. Якщо їй подобається, то чого ж.

Щасливо придбані шпильки я повтикав у вільному порядку уздовж чорних штанців. Вийшли такі цікаві.

Надзвичайно цікаві штанці. Пако Рабана (є такий чудопал зі світу кутюр'є, завжди щось вигадує: або одяг з

консервних бляшанок, або щось ще більш відчайдушне) помер би від заздрощів, що не йому першому

стрельнула така геніальна ідея.

Тепер я їду в метрі. На мене дивляться люди. Я смикаюсь, тому що мене кусає якась підступна англійська

шпилька, що розкрила свій металевий писок, — може, хотіла позіхнути чи щось бовкнути (я точно не знаю, які вона мала наміри, в мене немає часу здогадуватись щодо намірів англійських шпильок) і роззявила рота, а тепер не може закрити свою щелепу. Тому з горя покусює мене. Наче блоха. Я привертаю все більше

уваги. Доведеться вийти, люди бояться стати поруч. Думають, що я хворий або скажений. Вони знають про

життя англійських шпильок набагато менше за мене, то що з них візьмеш?

Мені все одно, де виходити. Місто завжди пригостить мене питвом, їжею, музикою, де б я не вийшов. Я

добре знаю місто, про це я вже казав, тому знайти якийсь ґенделик для мене раз плюнути. Я навіть не

прислухався до незадоволеного голосу метро-дядька, котрий проголошує, яка буде станція, кому треба

поступатися місцем (начебто хтось на нього зважає, на цей вичавлений з космічного харчового тюбика

голос), де буде перехід на іншу лінію метрополітену, що можна відразу побачити, коли вийдеш з метра на

цій станції. От наприклад: «вихід до річкового вокзалу та фунікулеру», котрий він вимовляє як