ноги й почав пригадувати.
Це район. Його привели сюди вчора ввечері. Його спіймали на вокзалі, коли він різав ножем собаку.
Ах! І мені сняться сни! Мені сняться тяжкі, сумні сни про забитих і умерлих товаришів. Я ніколи так не любив жінок, як своїх товаришів. Я почуваю таку велику ніжність, таку синовню повагу до свого товариша, до його рук, до його рішучого обличчя, до його розумних, ласкавих очей. Якби я міг, я брав би його з собою в кишеню й розглядав би, вибравши вільну хвилину, як дитина роздивляється нову, ще свіжу ляльку. І от мені сняться товариші, що вмерли. Я бачу товариша перед собою, він балакає з X. і сідає грати з ним у шахи. Він грає зле, й я бачу, що він зараз програє, але я мовчу з поваги до нього. Я боюсь сполохнути його любу для мене думку. Тури на шахівниці в нього стоять обіруч короля, як пара його хворих ніг. Я бачу, що зараз одна з них пропаде, але нічого не кажу. Я тільки боязко кажу: «Здрастуй, Мартине!» Він холодно одповідає мені своїм низьким голосом: «Здрастуй!» і зараз же звертається знову до X. Але я не ображаюсь, ні, я так радий, що бачу його. Я забув, що його розстріляли чехи в Казані, я тільки почуваю, що можу його втратити кожну хвилину, кожну секунду. Руки мені тремтять, я жду, коли він скінчить партію. Я жду, жду довго, нарешті я не можу, я вигукую: — Це ти, це не сон, це ти, Мартине? Він якось нахабно, не своїм голосом сміється, встає, повертає до мене обличчя, й я бачу, що це не він, а незносний, байдикуватий франт Віктор Фененко, що вчився в нашому класі. Але я все-таки хапаю його за рукава й питаю: — Де ж Мартин, де ж Мартин? Він висмикує свою руку й нахабно сміється мені в вічі; я прокидаюсь, і мені здається, що я сам винний, що не вдержався й сполохнув дорогу тінь товариша.
Майборода сів на лаві. Так, це був сон. Сьогодні його, мабуть, поведуть на допит. Питатимуться, чого він узяв гроші з каси. Що казати? Він хотів виграти на ці гроші в тоталізаторі й повернути назад у касу. Ворожка казала йому, що він виграє. А це ворожка знає, що каже. Так не повірять. І сказати не дадуть. Хіба є Бог у цих людях? Не дурно ж йому в цім місці приснився сатана. Хіба може що друге приснитись у такому місці, де немає хоча б маленької ікони? Так що за причина, що він програв? Видно, що не ворожка. Майборода почав пригадувати. Думки збивали одна одну. Чи молився ввечері, чи христився ївши?.. Ні, все гаразд. Ага, коли виходив з дому ще того місяця, спіткнувся об поріг! От і кажи тепер, що це дурниця. Місяць цілий проминув, а таки скоїлося лихо — програв казенні гроші.
Рипнули двері, і в камеру увійшов міліціонер. Майбороді трохи затрусились жижки. — Збирайсь, — сказав міліціонер. Майборода звівся й вийшов. Пройшли коритаром — у коритарі сновигали міліціонери, підрайонні. Майбороді було дуже негарно, його гнітило якесь смутне почуття. «Наче я щось украв», — подумав Майборода. А він зроду нічого не крав. Що за революції торгував державним майном — то всі ж так робили! Но щоб він щось узяв чуже — крий Боже! Перейшли дві вулиці — щось народу дуже багато. «Що б воно таке було?» Ага, хресний похід! Так куди! І похід не той, що раніше. То було народу, як та xмapa, а тепер так собі — є де й протовпитись. На перше травня більше буває народу. «От! Довели!» — подумав Майборода. Народу побільшало, міліціонер спинився. Майборода став теж дивитись на юрбу. Йшли мало не самі баби. Хоч ні, он крамар знайомий киває, он одставна генеральша Тинякова йде. Є ж іще на світі хороші люди. Майборода оглянувсь. Міліціонер узявся купувати цигарки. «Все одно пропадать!» — подумав Майборода й стрибнув поміж баби. Враз генеральша накинула йому на голову хустку, крамар нап'яв ззаду свитину, й Майборода пройшов повз міліціонера. Міліціонер оглянувсь і кинувсь шукати, та спіткнувся й упав. Майборода скинув хустку й подавсь у завулок.
Майборода швиденько чимчикував завулком. Завулок був глухенький, нікого не було. Раптом Майборода учув за собою чиюсь похапливу ходу. Він узявсь бігти — серце йому калаталось, той іззаду теж побіг. Майборода хотів уже вскочити в двір, коли чиясь важка рука брякнулась йому на плече. Майборода смикнув — друга рука схопила його за вухо. Майборода повернувсь од болю. Перед ним стояв крамар Пузанов. — Як же ж моя свитина? — сказав Пузанов суворо. Потім він розвернувсь і вдарив Майбороду в вухо. Майбороді враз полегшало. — Ви не бійтесь, — сказав він. — Ми з вами зробимо діло. Я таки приховав грошей з половину. — Приховав? — ласкаво спитав Пузанов. — Це справа инша! Нате ось мою шапку, ходім, зніміть вуса та гайда до мене. Знайдеться де перебути. — Майборода ревно перехристився. Є таки Бог на землі і дбає своїми вірними! Є ще й чесні люди, спасибі їм. Доведеться, правда, з Пузановим ділитись, то вже так. — Ми вам паспортика обробимо, — сказав Пузанов, — та сипте собі деинде служити. І профсоюзна картка є: хлопці дістали для брата, так я вам її приставлю.
Зайшли до цилюрника, й Майбороді зголено вуса. Він поглянув у дзеркало — ну чистісінька баба. Якби ото раніше, так іди собі під хусткою й ніякий чортяка не зачепить. — Оп'ять же панотець вам метрику зробить! — сказав Пузанов. — У них і печатка є, і все, що треба. Вони вийшли. Перед дверима грівся на сонці собака. Майборода одразу впізнав його. Це був той самий, якого він різав на вокзалі. — А це ти, сатано! — прошепотів Майборода. Він міркував із секунду, чого б такого зробити. — Дайте ножа, — пошепки сказав він Пузанову. Пузанов витяг здоровий складний ніж. Майборода розчепірчив його, обережно нахилився до собаки й, що мав сили, встромив йому ножа в шию. Собака дико зойкнув і помчав по вулиці. Ніж стирчав у загривку. — Здорово ви його! — засміявсь Пузанов до Майбороди і взяв його під руку. Майборода ще раз перехрестився, й вони пішли вниз по вулиці.
О Майбородо! О маленька гнидо на засмаглім, жилавім тілі радянської країни! Я не можу сердитись на тебе, бо ти всього тільки маленька філософська гнида — а по спеченому сонцем, закуреному шляхами тілу повзають грубі, налляті кров'ю блощиці — серед них ти — дрібнесенька, плохенька цяточка! Я розумію тебе — ти родивсь од
V. Ліричне intermezzo
Ах! І мені сняться сни! Мені сняться тяжкі, сумні сни про забитих і умерлих товаришів. Я ніколи так не любив жінок, як своїх товаришів. Я почуваю таку велику ніжність, таку синовню повагу до свого товариша, до його рук, до його рішучого обличчя, до його розумних, ласкавих очей. Якби я міг, я брав би його з собою в кишеню й розглядав би, вибравши вільну хвилину, як дитина роздивляється нову, ще свіжу ляльку. І от мені сняться товариші, що вмерли. Я бачу товариша перед собою, він балакає з X. і сідає грати з ним у шахи. Він грає зле, й я бачу, що він зараз програє, але я мовчу з поваги до нього. Я боюсь сполохнути його любу для мене думку. Тури на шахівниці в нього стоять обіруч короля, як пара його хворих ніг. Я бачу, що зараз одна з них пропаде, але нічого не кажу. Я тільки боязко кажу: «Здрастуй, Мартине!» Він холодно одповідає мені своїм низьким голосом: «Здрастуй!» і зараз же звертається знову до X. Але я не ображаюсь, ні, я так радий, що бачу його. Я забув, що його розстріляли чехи в Казані, я тільки почуваю, що можу його втратити кожну хвилину, кожну секунду. Руки мені тремтять, я жду, коли він скінчить партію. Я жду, жду довго, нарешті я не можу, я вигукую: — Це ти, це не сон, це ти, Мартине? Він якось нахабно, не своїм голосом сміється, встає, повертає до мене обличчя, й я бачу, що це не він, а незносний, байдикуватий франт Віктор Фененко, що вчився в нашому класі. Але я все-таки хапаю його за рукава й питаю: — Де ж Мартин, де ж Мартин? Він висмикує свою руку й нахабно сміється мені в вічі; я прокидаюсь, і мені здається, що я сам винний, що не вдержався й сполохнув дорогу тінь товариша.
VI. Чого Майборода програв гроші
Майборода сів на лаві. Так, це був сон. Сьогодні його, мабуть, поведуть на допит. Питатимуться, чого він узяв гроші з каси. Що казати? Він хотів виграти на ці гроші в тоталізаторі й повернути назад у касу. Ворожка казала йому, що він виграє. А це ворожка знає, що каже. Так не повірять. І сказати не дадуть. Хіба є Бог у цих людях? Не дурно ж йому в цім місці приснився сатана. Хіба може що друге приснитись у такому місці, де немає хоча б маленької ікони? Так що за причина, що він програв? Видно, що не ворожка. Майборода почав пригадувати. Думки збивали одна одну. Чи молився ввечері, чи христився ївши?.. Ні, все гаразд. Ага, коли виходив з дому ще того місяця, спіткнувся об поріг! От і кажи тепер, що це дурниця. Місяць цілий проминув, а таки скоїлося лихо — програв казенні гроші.
VII. Майборода й міліціонер
Рипнули двері, і в камеру увійшов міліціонер. Майбороді трохи затрусились жижки. — Збирайсь, — сказав міліціонер. Майборода звівся й вийшов. Пройшли коритаром — у коритарі сновигали міліціонери, підрайонні. Майбороді було дуже негарно, його гнітило якесь смутне почуття. «Наче я щось украв», — подумав Майборода. А він зроду нічого не крав. Що за революції торгував державним майном — то всі ж так робили! Но щоб він щось узяв чуже — крий Боже! Перейшли дві вулиці — щось народу дуже багато. «Що б воно таке було?» Ага, хресний похід! Так куди! І похід не той, що раніше. То було народу, як та xмapa, а тепер так собі — є де й протовпитись. На перше травня більше буває народу. «От! Довели!» — подумав Майборода. Народу побільшало, міліціонер спинився. Майборода став теж дивитись на юрбу. Йшли мало не самі баби. Хоч ні, он крамар знайомий киває, он одставна генеральша Тинякова йде. Є ж іще на світі хороші люди. Майборода оглянувсь. Міліціонер узявся купувати цигарки. «Все одно пропадать!» — подумав Майборода й стрибнув поміж баби. Враз генеральша накинула йому на голову хустку, крамар нап'яв ззаду свитину, й Майборода пройшов повз міліціонера. Міліціонер оглянувсь і кинувсь шукати, та спіткнувся й упав. Майборода скинув хустку й подавсь у завулок.
VIII. Майборода й Пузанов
Майборода швиденько чимчикував завулком. Завулок був глухенький, нікого не було. Раптом Майборода учув за собою чиюсь похапливу ходу. Він узявсь бігти — серце йому калаталось, той іззаду теж побіг. Майборода хотів уже вскочити в двір, коли чиясь важка рука брякнулась йому на плече. Майборода смикнув — друга рука схопила його за вухо. Майборода повернувсь од болю. Перед ним стояв крамар Пузанов. — Як же ж моя свитина? — сказав Пузанов суворо. Потім він розвернувсь і вдарив Майбороду в вухо. Майбороді враз полегшало. — Ви не бійтесь, — сказав він. — Ми з вами зробимо діло. Я таки приховав грошей з половину. — Приховав? — ласкаво спитав Пузанов. — Це справа инша! Нате ось мою шапку, ходім, зніміть вуса та гайда до мене. Знайдеться де перебути. — Майборода ревно перехристився. Є таки Бог на землі і дбає своїми вірними! Є ще й чесні люди, спасибі їм. Доведеться, правда, з Пузановим ділитись, то вже так. — Ми вам паспортика обробимо, — сказав Пузанов, — та сипте собі деинде служити. І профсоюзна картка є: хлопці дістали для брата, так я вам її приставлю.
IX. Майборода й собака
Зайшли до цилюрника, й Майбороді зголено вуса. Він поглянув у дзеркало — ну чистісінька баба. Якби ото раніше, так іди собі під хусткою й ніякий чортяка не зачепить. — Оп'ять же панотець вам метрику зробить! — сказав Пузанов. — У них і печатка є, і все, що треба. Вони вийшли. Перед дверима грівся на сонці собака. Майборода одразу впізнав його. Це був той самий, якого він різав на вокзалі. — А це ти, сатано! — прошепотів Майборода. Він міркував із секунду, чого б такого зробити. — Дайте ножа, — пошепки сказав він Пузанову. Пузанов витяг здоровий складний ніж. Майборода розчепірчив його, обережно нахилився до собаки й, що мав сили, встромив йому ножа в шию. Собака дико зойкнув і помчав по вулиці. Ніж стирчав у загривку. — Здорово ви його! — засміявсь Пузанов до Майбороди і взяв його під руку. Майборода ще раз перехрестився, й вони пішли вниз по вулиці.
Частина 3
I. Ліричний пролог
О Майбородо! О маленька гнидо на засмаглім, жилавім тілі радянської країни! Я не можу сердитись на тебе, бо ти всього тільки маленька філософська гнида — а по спеченому сонцем, закуреному шляхами тілу повзають грубі, налляті кров'ю блощиці — серед них ти — дрібнесенька, плохенька цяточка! Я розумію тебе — ти родивсь од