При цьому містер Бакінгем ледь здригнувся, вийняв з лівого кутика рота великого пальця правої руки й тут-таки відшкодував завдану собі втрату тим, що поклав великого пальця лівої руки в правий кутик вищезгаданого отвору.

Так і не добившись відповіді од містера Б., мумія зловтішно обернулася до містера Гліддона й тим самим безапеляційним тоном зажадала відповіді од нього.

І містер Гліддон дав вельми докладне пояснення розмовною єгипетською мовою. Коли б у наших американських друкарнях та не було так кепсько з єгипетськими ієрогліфами, я з величезним задоволенням навів би отут, в оригіналі, всю його розчудесну орацію.

До речі, зауважу побіжно, що вся подальша бесіда з мумією велася розмовною єгиптянщиною через посередництво (це стосовно мене й інших недоосвічених членів нашого товариства) – через посередництво, значить, панів Гліддона й Бакінгема, які виступали в ролі перекладачів. Ці панове шпарили рідною мовою мумії з неповторною швидкістю та вправністю, та все ж я запримітив, що іноді (коли доводилось зачіпати речі й поняття винятково сучасні й для такого чужинця цілковито незнайомі) наші мандрівники вдавалися до наочних засобів. Містер Гліддон, наприклад, ніяк не міг розтлумачити єгиптянинові значення терміну “політика”, поки не взяв вуглину й не накреслив на стіні суб’єктика з носом-бульбою, з продертими ліктями, який стоїть на пеньку, відставивши ліву ногу, викинувши вперед зціплену в кулак праву руку, закотивши очі до небес і роззявивши рота під кутом у дев’яносто градусів. Десь так само й містерові Бакінгему не вдавалося висловити абсолютно сучасне поняття “гнилий ліберал”, аж поки (на пораду доктора Трулюлюліса) він не зважився, геть побілівши на виду, добряче роззявити рота й показати розхитаного гнилого зуба, видалити якого смертельно боявся.

Само собою зрозуміло, що містер Гліддон розводився здебільшого про ту величезну користь, яку приносить науці розповивання й патрання мумій. Вибачившись принагідно за всі прикрі незручності, що могли бути завдані зосібна йому, окремо взятій мумії на ім’я Нетуепохус, він закінчив свою промову легеньким натяком (так, легеньким і делікатним, хоч і досить прозорим): мовляв, тепер, коли ці дрібнички з’ясовано, чи не пора б і продовжити обстеження. При цих словах доктор Трулюлюліс знову вхопився за свої інструменти.

Щодо останньої пропозиції оратора, то у Невтуепохуса знайшлися певні заперечення ідейного плану, а от які саме – я не досить чітко збагнув; але він висловив задоволення складеними йому перепросинами, зліз зі столу й потис руки всім присутнім.

По закінченню цієї церемонії ми всі негайно заходилися відшкодовувати збитки, завдані нашому гостеві скальпелем. Зашили рану на скроні, забинтували ступню й наліпили на кінчик носа квадратний дюйм чорного пластиру.

Аж тоді ми звернули увагу на те, що граф (десь ніби такий був титул Невтуепохуса) колотиться дрібним дрожем, – безперечно, від холоду. Господар незагайно подався до своєї гардеробної і незабаром повернувся, несучи моднячого чорного фрака (недавно від Дженнінгса), пару небесно-блакитних картатих панталонів із шлейками, рожеву, в смужечку, chemise^[7], простору розцяцьковану камізельку, біле пальто-сак, ковіньку для прогулянок, циліндра без крис, лаковані черевики, жовті замшеві рукавички, монокля, пару накладних бакенбардів і пишну краватку-каскад. Через певну різницю в зрості між графом і господарем (співвідношення десь два до одного) при вбиранні єгиптянина постали невеличкі труднощі, але якось-то все на нього нап’яли – можна сказати, одягли. Містер Гліддон узяв його попідручки й підвів до вигідного крісла біля каміна, а доктор Трулюлюліс тим часом подзвонив і звелів принести сигар та вина.

Розмова скоро пожвавилась. Звісна річ, усіх найбільше цікавив той досить-таки приголомшливий факт, що Невтуепохус виявився досі ще живим.

– Як на мене, – зауважив містер Бакінгем, – то вам давно вже годилося б померти.

– Та що ви! – вельми вражено відгукнувся граф. – Мені ж бо тільки трохи за сімсот! Батечко мій прожив тисячу й помер при доброму розумі.

Тут посипалися запитання й підрахунки, з допомогою яких з’ясовано, що гадана давність мумії добряче применшена. Насправді минуло п’ять тисяч п’ятдесят років ще й кілька місяців, відколи її покладено в елейтіаські катакомби.

– Але ж моє зауваження, – знов заговорив містер Бакінгем, – стосувалося зовсім не до вашого віку на момент поховання. Я ладен визнати, що ви ще порівняно молодий чоловік. Просто я мав на увазі той довжелезний відтинок часу, який, за вашим же власним признанням, ви пролежали в асфальтових смолах.

– У чому-чому? – перепитав граф.

– В асфальтових смолах! – несхитно наполягав містер Б.

– Ах, так! Здається, я здогадуюсь, що ви маєте на увазі. Воно, звісно, теж годиться – хоча в мій час ми рідко вдавалися до чогось іншого, крім біхлориду ртуті, себто сулеми.

– Але ж ми ось чого ніяк не можемо втямити, – мовив доктор Трулюлюліс. – Як воно так сталося, що ви померли й поховані в Єгипті п’ять тисяч років тому, а тут сьогодні – живий-живісінький, розмовляєте з нами й вигляд у вас просто квітучий?

– Коли б я справді, як ви кажете, помер, – відповів граф, – то й досі, більш ніж напевне, був би мертвий. Бачу я, що ви й досі не виросли з пелюшок гальванізму й не вмієте того, що колись у нас вважалося звичайнісінькою справою. Так от, річ у тім, що я просто впав у каталептичний стан, і мої близькі вирішили, що я коли не вмер, то помру ось-ось, і хутенько мене забальзамували. Гадаю, вам відомий головний принцип бальзамування?

– Та, знаєте, не зовсім.

– О, розумію! Жалюгідна неосвіченість! Що ж, зараз не час заходити в подробиці, але одне необхідно сказати: власне, забальзамувати – означало у нас в Єгипті зупинити на невизначений строк у тваринному організмі абсолютно всі процеси. Я вживаю слово “тваринний” у щонайширшому розумінні, що включає не тільки фізичне, а й духовне, і вітальне буття. Повторюю: провідним принципом бальзамування у нас була миттєва й цілковита зупинка – відкладення на необмежений час – усіх тваринних функцій. Сказати б інакше, в якому стані людина перебувала в момент бальзамування, в такому вона й збережеться. А що я маю щастя бути Скарабеєвої крові, то мене забальзамували живого, як ви можете нині переконатися.

– Скарабеєвої крові? – вигукнув доктор Трулюлюліс.

– Атож. Скарабей був, так би мовити, спадковим