ординарні теми. Нарешті я звернувся до нього:

– Ну, а як з тим викраденим листом, префекте? Мабуть, ви вже примирилися з думкою, що міністра не перемудруєш?

– Таки й справді, хай йому біс! Я ще раз усе обшукав, як радив мені Дюпен, але то була, звісно, марна праця.

– А яку саме, ви сказали, винагороду обіцяно? – запитав Дюпен.

– О, сума дуже велика, винагорода дуже щедра. Я не скажу, скільки саме, але можу заявити вам, що тут-таки на місці виписав би чек на п'ятдесят тисяч франків тому, хто дістане для мене листа. Адже потреба в листі день у день стає нагальнішою, і винагороду нещодавно подвоєно. Але хоч би її навіть потроїли, я не зміг би зробити більше, ніж зробив.

– Та хто його зна, – зауважив Дюпен, посмоктуючи свою люльку. – Правду кажучи... я гадаю, Г., що ви не дуже перетрудилися... в цій справі. Я гадаю, ви могли б... зробити ще дещо, хіба ні?

– А що? Що саме?

– Ну, скажімо... пфф, пфф... чом би вам... пфф, пфф... не порадитись із деким?.. пфф, пфф, пфф... Ви пам'ятаєте той анекдот про Абернеті?*

– Та к лихій годині Абернеті!

– Безперечно, туди йому й дорога. Але якось один багатий скупій надумав задурно взяти в Абернеті медичну консультацію. Завівши з лікарем загальну розмову в тісному колі, він описав йому свою недугу, так наче це йшлося про якусь вигадану особу. «Припустімо, що симптоми такі й такі, – сказав скупій. – То що ви йому порадили б, лікарю?» – «Що я порадив би? – відповів Абернеті. – Звернутися до спеціаліста, звичайно».

– Але ж я таки справді ладен заплатити будь-кому за пораду! – промовив префект, трохи зніяковівши. – Я відразу дам п'ятдесят тисяч франків тому, хто допоможе мені повернути листа законному власникові.

– В такому разі, – сказав Дюпен, відсовуючи шухляду й дістаючи чекову книжку, – можете зараз-таки виписати мені чек на згадану суму. Коли чек буде заповнено, я передам вам листа.

Я аж сторопів. А префект сидів, наче громом прибитий.

Кілька хвилин він не міг ні ворухнутись, ні слова промовити; розтуливши рота, він тільки вибалушився неймовірливо на мого приятеля.

Потім, трохи вернувшись до тями, він схопив перо, якусь мить дивився порожнім поглядом перед себе і нарешті заповнив чек.

Поставивши підпис, префект простяг чек через стіл Дюпенові.

Той уважно прочитав його й поклав до свого записника, а тоді відімкнув стола, дістав звідти листа і віддав префектові. Начальник поліції, мало не стерявшись із радощів, схопив листа, розгорнув тремтячими руками, скинув поглядом на зміст і прожогом рвонувся до дверей; він не промовив ані одного слова, відколи Дюпен запропонував йому заповнити чек.

Коли він вибіг, мій приятель заходився пояснювати мені.

– Паризька поліція, – почав він, – по-своєму дуже вправна. Вона наполеглива, винахідлива, хитра і в межах своїх обов'язків досить досвідчена. Тож-бо коли префект докладно розповів нам, як він проводив пошуки в будинку міністра, я не мав ані крихти сумніву, що зроблено це було так, як слід, – звісно, якщо дотримуватись певного методу роботи.

– Певного методу? – не зрозумів я.

– Авжеж, – сказав Дюпен. – Не тільки заходів було вжито найкращих у своєму роді, але й самі ті заходи доведено до досконалості. Якби лист лежав десь там, куди сягав їхній обшук, ці хлопці неодмінно його знайшли б.

Я аж засміявся, дарма що мій приятель говорив, здається, без тіні жарту.

– Заходи були в своєму роді добрі, – вів він далі, – і виконано їх незле; хиба полягала тільки в тому, що вони не придатні для даної справи й даної особи. Низку дуже майстерних прийомів префект перетворив на таке собі прокрустове ложе, в яке він силоміць втискує всі свої дії. Але він раз у раз помиляється, дивлячись то занадто глибоко, а то занадто поверхово, і ошукати його навіть школяреві за іграшки. Пригадую, колись я знав восьмирічного хлопчака, що мав надзвичайний хист у грі «чіт і лишка». Гра ця дуже проста: один гравець затискає в долоні кілька кремінців, а другий угадує, парне чи непарне число їх. Якщо вгадав – дістає від партнера кремінець, а ні – то віддає сам. Хлопчина, про якого я веду мову, вигравав в усіх у школі. Звичайно, він мав певний принцип відгадування, що полягав у простій спостережливості й оцінці, наскільки кмітливі його супротивники. Приміром, грає він з якимось недотепою; той затис у руці кремінці й питає: «Чіт чи лишка?» Наш школяр відповідає: «Лишка», – і програє. Але другого разу він виграє, бо міркує собі так: «Цей недотепа першого разу взяв парне число, а хитрості у нього якраз стільки, щоб удруге взяти непарне; отож я скажу «лишка». Він каже: «Лишка», – і виграє. Коли ж проти нього недотепа трохи більш тямущий, то він так розважає: «За першим разом я сказав «лишка»; мій супротивник це пам'ятає і вирішить, що вдруге я зроблю навпаки – так само, як і той перший недотепа зробив, – тобто, що я скажу «чіт», а віл тим часом матиме вже не чіт, а лишку. Але він одразу спохопиться, що це занадто простий розрахунок, і врешті вирішить зробити чіт, як і першого разу. Тож я краще скажу «чіт». Він каже: «Чіт», і – виграє. Так у чому ж своєрідність міркувань цього хлопчака, що його товариші вважають «щасливцем»? Що воно таке, кінець кінцем?

– Це просто ототожнення свого інтелекту з інтелектом супротивника, – відказав я.

– Справді, – погодився Дюпен. – А коли я поспитав хлопця, яким чином він досягає такого цілковитого ототожнення, що йому завдячує свої виграші, він відповів: «Коли мені треба збагнути, наскільки людина розумна чи дурна, добра чи лиха, про що вона думає, я силкуюся надати своєму обличчю такого самого виразу, як у неї, а тоді чекаю, щоб уже й думки та почуття з'явилися в мене теж такі самі». Хлопцеві слова засвідчують ту істину, що лежить в основі усієї позірної глибини, приписуваної Ларошфуко, Лабрюйєрові, Макіавеллі й Кампанеллі.*

– А ототожнення інтелектів обох гравців, – зауважив я, – залежить, коли я вас правильно зрозумів, від того, чи точно оцінено розумові здібності супротивника.

– Практично – так, – відказав Дюпен. – Префект і його підлеглі часто припускаються помилок тому, що, по-перше, не роблять цього ототожнення, а по-друге, дуже приблизно оцінюють або й зовсім нехтують супротивників інтелект. Вони зважають лише на своє власне розуміння винахідливості і, розшукуючи якусь річ, враховують лише те, як вони самі ховали б її при потребі. Оскільки їхні уявлення про винахідливість збігаються з аналогічними уявленнями загалу – вони мають рацію; але коли злочинець хитрий на свій власний лад, вони перед ним безпорадні. Так завжди трапляється, коли він хитріший за них, і дуже часто, коли вони хитріші за нього. У своїх обстеженнях вони ніколи не відступають від певних сталих