радіотелеграму до Пекіну.
– Знаю, – відповів Бено, – зараз телеграфую.
Він сів до апарату і вистукав на клавішах:
«Переїхали щілину Беринга і пливемо по лінії Полярного кола. Ніякого сліду континенту на лінії Камчатка-Аляска немає. На захід від острова Альберта завернемо – понад територією, де була Канада – на південь. Відповідь. Бено».
І він, Е. Келлер, і Желенський, що піднісся від своїх май і обрахунків та апаратів для орієнтації, всі вони чекали на відповідь з Пекіну.
Чекали з запертим віддихом і стисненим серцем. Секунди стали віками, кров у жилах котилась неспокійним ритмом і зловіщо, з насмішкою ревів-сміявся пропелер.
Минуло п’ять безконечно довгих хвилин – відповіди не було. Тоді Бено ще раз на буквах апарату повторив текст останнього повідомлення.
І на цей раз радіоапарат не подзвонив...
Безмежні водно-повітряні простори мовчали.
____________
– Значить, ми – і тільки ми – вся людськість, – сказав Бено. – Вперед, вперед, Желенський, щоби виконати наше завдання, а опісля – за нашими братами. Желенський знову похилився над рахунками і через хвилину сказав: – Пливемо над місцем, де був острів Альберта. Чи завертати на південь? – По маршруті, – відповів Бено. Встав від апарату, при якому неначе чекав відповіди, перейшов кабіну і мовчки сів у кутку побіч книжної шафи. По хвилі Е. Келлер, що все дивилась через дзеркальний апарат на долину, піднеслася і підійшла до нього. Хвилю дивилися на себе... Желенський також перервав свої обрахунки і також піднісся від свого столика. На обличчях цієї трійки, що виконувала останній приказ людства, видно було втому. Крім цього була непотрібність життя... Під впливом важких думок Желенський сів на козетку, зложив руки між коліна і похилив голову. Слова втекли десь в незвісність, думки набрали якоїсь дивної ясности і жорстокої бистроти. Е. Келлер ніжним жіночим рухом притулилась до Бено і одночасно напівнесвідомо, щиро, з глибоким почуттям ласки поклала свою руку на похилену коло її колін голову Желенського. Вони були для неї більш братів, коханків, товаришів... Почуття, що в цю хвилю виповнило її грудь, не відчувала і не знала ні одна жінка світу. Бено перший заволодів настроєм. – Розніжились, друзі, – сказав твердим голосом. – Не вільно і – не пора. Він встав. – Треба скінчити завдання. Рішучість і сила могутнім акордом задзвеніла в його словах. І одночасно шорстким, смілим рухом похилився до Е. Келлер і ніжно, з глибоким почуттям поцілував її в голову. Одночасно обняв Желенського... – Вперед, вперед, товариші, щоб скінчити нашу маршруту – вперед, дорогі! І пішов дивитися в дзеркальний апарат. Під ними морщила-гнулася поверхня вод під подихами лагідного вітру. Було по европейському часі 1/2 до 6-ої вечора, і на місці колишнього Американського району світало. Наліво від лінії маршрути зачервонілося пурпурою й золотом небо, з якого зникли хмари, відбилося в ритмічно-схвильованому, рухливому водному безкраю. Десь на кінцях небосхилу, там, де пурпура і золото почали зливатися в мільйони веселково-барвно-білих електричних блискавиць, підплинула хмара і зарисувалась своїм довгим м’яким оболоком – наче великий птах. Він летів сонцю назустріч... – 6-а година, – сказав Бено. – Вечором 28 липня, рахуючи часом східної півкулі. Даю останню радіотелеграму: «Всім, всім, всім! Ліквідаційна комісія Земрадреспубліки пропонує кожній радіостанції, що залишилася або могла залишитися, повідомити про себе негайно в напрямку 100 меридіану. Бено». І на цю депешу, послану можливо найбільшим напруженням радіоапарату, не наспіла ніяка відповідь. Желенський взяв трубку внутрішнього телефону й кинув команду-приказ: – При апаратах працювати на зміну. Ми в кабіні також вартуємо. Перед нами ще 20 годин подорожі. Континенти зникли, на наші заклики по радіо немає ніякої відповіди. Їхати прямо меридіаном 100. А тим часом зійшло сонце. Наперед показало з води червоний край і мільярдом золотопромінних стріл кинуло в воду. Опісля неначе затремтіло з напруження, насилу, всім тілом відірвалося від поверхні вод і піднеслося в простір. Червінь і пурпура змінилися на світляне тепло. Воно радісним безжурним сміхом вкрило подорожнє спорудження кабіни. Промінь життьового світла пронизав всесвіт... – Бено, – сказав Желенький, – я тепер засну на годину-дві, а ти почергуй. На 6-му градусі полудневої ширини, коло місця, де була Патагонія, заверни на схід. Він розложив крісло, що стояло наліво від його столу, приліг і моментально заснув. Втома, непереможна втома заволоділа Бено і Е. Келлер. При моторах, що працювали без відпочинку і перебоїв, вартували літуни. Инші заснули також кам’яним сном виснаження – смертельним останнім відпочинком. Події останньої доби надто розторощили нерви тих людей... Бено подивився в дзеркальний апарат. Він відбивав тільки синяво-жовто-золоту сонячну поверхню води... Е. Келлер глянула на нього з широкого півкрісла, на яке, втомлена, присіла. Бено почув на собі її зір. Він відчув побажання скинути на хвилю тверду маску обов’язку; хотів стати на хвилю маленьким хлопчиком; він згадав дитячий вік... Підійшов до Еллі і м’яким рухом притулився до її колін... Замкнув очі. Почув тільки м’які жіночі рамена на своїй шиї... Вона брала його востаннє в країну кохання. Їх уста зіткнулися в сонній утомі забуття... Вони заснули... Грали, грали пропелери пісню ритмічну. Флотилія йшла вперед по маршруті.
____________
Була вже друга година дня (ночі – як на рахунок східної півкулі), коли збудився Желенський. Бистрим оком окинув кабіну. Бено і Е. Келлер спали побіч себе, мов двоє дітей. Подивився в дзеркальний апарат. Холод добувався з-за вікон кабіни. Безмежні води бурхливо перевалювали ліниві тіла чорно-зелених хвиль. На них видно було кригу і великі стіни льодових брил. Знищення центральної теплової станції повернуло околиці Полудневого полярного кола в забутий вік – в варварську добу різних температур. – Ідемо вздовж Полудневого полярного кола чи, може, ще нижче від нього, – шепнув до себе. А температура швидко знижалася... Скоро встановив, що флотилія перелетіла Полудневе полярне коло, і негайно завернув її вздовж найближчого меридіану на північ. Він хотів, беручи поступінно напрям на захід, осягнути місця, де був Африканський район. Водні простори, над яким летіли три аероплани, мовчали. Поступінно зникли зломи криги і що тільки наново утворені льодові гори.
____________
ТІЛЬКИ ВОНИ.
– Значить, ми – і тільки ми – вся людськість, – сказав Бено. – Вперед, вперед, Желенський, щоби виконати наше завдання, а опісля – за нашими братами. Желенський знову похилився над рахунками і через хвилину сказав: – Пливемо над місцем, де був острів Альберта. Чи завертати на південь? – По маршруті, – відповів Бено. Встав від апарату, при якому неначе чекав відповіди, перейшов кабіну і мовчки сів у кутку побіч книжної шафи. По хвилі Е. Келлер, що все дивилась через дзеркальний апарат на долину, піднеслася і підійшла до нього. Хвилю дивилися на себе... Желенський також перервав свої обрахунки і також піднісся від свого столика. На обличчях цієї трійки, що виконувала останній приказ людства, видно було втому. Крім цього була непотрібність життя... Під впливом важких думок Желенський сів на козетку, зложив руки між коліна і похилив голову. Слова втекли десь в незвісність, думки набрали якоїсь дивної ясности і жорстокої бистроти. Е. Келлер ніжним жіночим рухом притулилась до Бено і одночасно напівнесвідомо, щиро, з глибоким почуттям ласки поклала свою руку на похилену коло її колін голову Желенського. Вони були для неї більш братів, коханків, товаришів... Почуття, що в цю хвилю виповнило її грудь, не відчувала і не знала ні одна жінка світу. Бено перший заволодів настроєм. – Розніжились, друзі, – сказав твердим голосом. – Не вільно і – не пора. Він встав. – Треба скінчити завдання. Рішучість і сила могутнім акордом задзвеніла в його словах. І одночасно шорстким, смілим рухом похилився до Е. Келлер і ніжно, з глибоким почуттям поцілував її в голову. Одночасно обняв Желенського... – Вперед, вперед, товариші, щоб скінчити нашу маршруту – вперед, дорогі! І пішов дивитися в дзеркальний апарат. Під ними морщила-гнулася поверхня вод під подихами лагідного вітру. Було по европейському часі 1/2 до 6-ої вечора, і на місці колишнього Американського району світало. Наліво від лінії маршрути зачервонілося пурпурою й золотом небо, з якого зникли хмари, відбилося в ритмічно-схвильованому, рухливому водному безкраю. Десь на кінцях небосхилу, там, де пурпура і золото почали зливатися в мільйони веселково-барвно-білих електричних блискавиць, підплинула хмара і зарисувалась своїм довгим м’яким оболоком – наче великий птах. Він летів сонцю назустріч... – 6-а година, – сказав Бено. – Вечором 28 липня, рахуючи часом східної півкулі. Даю останню радіотелеграму: «Всім, всім, всім! Ліквідаційна комісія Земрадреспубліки пропонує кожній радіостанції, що залишилася або могла залишитися, повідомити про себе негайно в напрямку 100 меридіану. Бено». І на цю депешу, послану можливо найбільшим напруженням радіоапарату, не наспіла ніяка відповідь. Желенський взяв трубку внутрішнього телефону й кинув команду-приказ: – При апаратах працювати на зміну. Ми в кабіні також вартуємо. Перед нами ще 20 годин подорожі. Континенти зникли, на наші заклики по радіо немає ніякої відповіди. Їхати прямо меридіаном 100. А тим часом зійшло сонце. Наперед показало з води червоний край і мільярдом золотопромінних стріл кинуло в воду. Опісля неначе затремтіло з напруження, насилу, всім тілом відірвалося від поверхні вод і піднеслося в простір. Червінь і пурпура змінилися на світляне тепло. Воно радісним безжурним сміхом вкрило подорожнє спорудження кабіни. Промінь життьового світла пронизав всесвіт... – Бено, – сказав Желенький, – я тепер засну на годину-дві, а ти почергуй. На 6-му градусі полудневої ширини, коло місця, де була Патагонія, заверни на схід. Він розложив крісло, що стояло наліво від його столу, приліг і моментально заснув. Втома, непереможна втома заволоділа Бено і Е. Келлер. При моторах, що працювали без відпочинку і перебоїв, вартували літуни. Инші заснули також кам’яним сном виснаження – смертельним останнім відпочинком. Події останньої доби надто розторощили нерви тих людей... Бено подивився в дзеркальний апарат. Він відбивав тільки синяво-жовто-золоту сонячну поверхню води... Е. Келлер глянула на нього з широкого півкрісла, на яке, втомлена, присіла. Бено почув на собі її зір. Він відчув побажання скинути на хвилю тверду маску обов’язку; хотів стати на хвилю маленьким хлопчиком; він згадав дитячий вік... Підійшов до Еллі і м’яким рухом притулився до її колін... Замкнув очі. Почув тільки м’які жіночі рамена на своїй шиї... Вона брала його востаннє в країну кохання. Їх уста зіткнулися в сонній утомі забуття... Вони заснули... Грали, грали пропелери пісню ритмічну. Флотилія йшла вперед по маршруті.
____________
МІРАЖ.
Була вже друга година дня (ночі – як на рахунок східної півкулі), коли збудився Желенський. Бистрим оком окинув кабіну. Бено і Е. Келлер спали побіч себе, мов двоє дітей. Подивився в дзеркальний апарат. Холод добувався з-за вікон кабіни. Безмежні води бурхливо перевалювали ліниві тіла чорно-зелених хвиль. На них видно було кригу і великі стіни льодових брил. Знищення центральної теплової станції повернуло околиці Полудневого полярного кола в забутий вік – в варварську добу різних температур. – Ідемо вздовж Полудневого полярного кола чи, може, ще нижче від нього, – шепнув до себе. А температура швидко знижалася... Скоро встановив, що флотилія перелетіла Полудневе полярне коло, і негайно завернув її вздовж найближчого меридіану на північ. Він хотів, беручи поступінно напрям на захід, осягнути місця, де був Африканський район. Водні простори, над яким летіли три аероплани, мовчали. Поступінно зникли зломи криги і що тільки наново утворені льодові гори.