нього засмучений погляд.

– А я звик мати справу з настирливими клієнтами. Ну, коли ви цілком певні, що сталася помилка, то, мабуть, відпустіть мене, щоб я мав змогу повернутися до себе й скласти звіт. Ну гаразд. До побачення. О, даруйте, що я кажу! Я мав на увазі – прощайте. Я готовий!

Він напружився, його обличчя наче задерев’яніло. Та нічого не подіялося.

Батруель знову розслабився.

– Ну, кажіть те, що слід! – вигукнув він нетерпляче.

– А що казати? – запитав Стівен

– Ще одне закляття – Відпуст!

– Та я ж не знаю його. Я нічогісінько не знаю про закляття, – заперечив Стівен.

Брови в Батруеля посунулися вниз і зійшлися докупи.

– Ви хочете сказати, що не знаєте, як вирядити мене назад?

– Якщо для цього потрібні закляття, то не знаю, – сказав Стівен.

На обличчі Батруеля з’явився вираз страху.

– Та це ж нечувано... Що я робитиму? Я повинен мати або підписану угоду, або закляття Відпусту.

– Ну гаразд, скажіть мені формулу закляття, і я промовлю його, – запропонував Стівен.

– Я не знаю її, – сказав Батруель. – Я ніколи цього закляття не чув. Кожен, хто викликав мене раніше, турбувався лише про те, щоб зробити своє діло й підписати угоду, – він помовчав. – Справа значно спростилася б, якби ви.. Ні? О шановний, це дуже кепсько. Я справді не бачу іншого ви ходу...

За дверима почулися кроки, а потім два удари в двері ногою. Це Ділі давала знати, що в руках у неї таця. Стівен підійшов і прочинив двері

– У нас гість, – застеріг він.

Йому зовсім не хотілося, щоб Ділі від несподіванки впустила тацю на підлогу.

– Як це він... – почала вона, та коли Стівен відчинив двері ширше, замовкла, і таця мало не вислизнула в неї з рук.

Стівен підхопив тацю і обережно поставив на стіл. Ділі стала як укопана, приголомшено вдивляючись у незнайомця.

– Люба, це містер Батруель... Моя дружина, – сказав Стівен.

Батруель, який усе ще стояв, напружено виструнчившись, здавалося, зніяковів. Він повернув голову до Ділі й легенько кивнув.

– Я дуже радий, мем! – сказав він. – Прошу мене пробачити за незграбність, але мої рухи обмежені. Якщо ваш чоловік буде такий люб’язний і зруйнує п’ятикутник...

Ділі дивилась на Батруеля зачудованим поглядом, немов оцінюючи його вбрання.

– Боюсь, я не зовсім розумію... – пробелькотіла вона.

Стівен спробував розтлумачити їй, про що йдеться, і кінець кінцем сказав:

– Ну, нічого не вдієш... Нам слід подумати, що робити далі. Становище досить-таки складне. Він же не просто переміщена особа.

Ділі ще раз скинула на Батруеля замисленим поглядом і промовила:

– Стівене, якщо тобі вдалося переконати його, що ми нічого не підпишемо, то чом тобі не звільнити його з п’ятикутника? Йому ж там незручно.

– Дякую, мем. Мені тут справді незручно, – сказав Батруель.

Стівен, поміркувавши, погодився з нею, нахилився й розсунув обрізки стрічки.

– Ну, коли він уже тут, а ми твердо знаємо, чого хочемо, то, гадаю, небезпеки в цьому нема.

Батруель вийшов із зруйнованого п’ятикутника, зняв правою рукою капелюха, лівою поправив шарф і низько вклонився Ділі, притуливши капелюха до грудей і ніби поклавши ліву руку на ефес шпаги, якої в нього не було.

– До ваших послуг, мем.

Він повторив свою вправу, обернувшись до Стівена.

– Ваш слуга покірний, сер.

Стівен теж уклонився, хоча добре розумів, що його уклін зовсім не відповідає стилю Батруеля.

Запала мовчанка. Порушила її Ділі:

– Може, я принесу ще одну чашку?

Вона вийшла, швидко повернулась і зразу ж узяла ініціативу в свої руки.

– Ви... е-е-е... давно не відвідували Англію, містере Батруель? – спитала вона приязним світським тоном.

Батруель, трохи здивований, у свою чергу запитав:

– А ви чому так гадаєте, місіс Треймон?

– О, я просто подумала... – туманно відповіла Ділі.

– Моя дружина звернула увагу на ваше вбрання, – пояснив Стівен. – Ви мені, звісно, пробачте, але ви змішали стилі різних епох. Вашу манеру вклонятись і моду вашого вбрання розділяв вік майже двох поколінь.

Батруель здавався збитим з пантелику. Він огледів себе і розчаровано промовив:

– Коли я тут був останнього разу, то особливу увагу звернув на моди.

– Ет, не слухайте його, містере Батруель, – утрутилася Ділі. – Ваш костюм чудовий. А яка тканина!

– Чудовий, але не зовсім сучасний, – відрубав Стівен.

– Так, не зовсім, – погодилася Ділі. – Гадаю там, де ви... мешкаєте... важко бути в курсі...

– Та мабуть, – погодився Батруель. – Більшість угод у цих краях ми укладали в сімнадцятому й вісімнадцятому століттях. У дев’ятнадцятому справи погіршали. А нині їх зовсім мало, і нам випадають виклики в різні райони. Тому побувати тут у дев’ятнадцятому столітті мені поталанило лише один раз. Ви можете уявити собі, з якою радістю я прийняв виклик вашого чоловіка. Я з’явився з надією на взаємовигідну домовленість...

– Ну, ну! Про це – годі... – урвав його Стівен.

– О так, звичайно. Даруйте мені. Старий бойовий кінь знай нюшить, звідки пахне порохом.

Запала мовчанка. Ділі замислено дивилась на Батруеля. Для тих, хто знав її так добре, як чоловік, це свідчило, що в її душі точиться боротьба, а цікавість переходить усі межі. Нарешті вона сказала:

– Я сподіваюся, ваші англійські відрядження не завжди були такі невдалі, містере Батруель?

– О, аж ніяк, мем. У мене дуже приємні спогади про візити до вашої країни. Я пам’ятаю виклик до одного чоловіка, що жив поблизу Вінчестера, – це було десь у середині шістнадцятого століття. Він забажав маєтків, гарної дружини з вельможного роду. Нам пощастило знайти йому чудовий палац біля Рочестера. Мабуть, його нащадки живуть там і досі. Був ще один, зовсім молодий хлопець – той хотів мати тверді прибутки та дружину з придворних кіл. Ми його запити задовольнили, і нині його кров тече в жилах вельми високих осіб. Через кілька років інший молодик з дуже скромними здібностями захотів стати видатним драматургом і дотепником. Цей випадок був складніший, та нам пощастило й тут. Я не здивуюся, якщо його ім’я згадують і тепер. Це був...

– Усе це дуже приємно, – урвав його Стівен, – а надто для нащадків. Та що сталося з головними дійовими особами?

Батруель злегка знизав плечима:

– Бізнес є бізнес. Контракт людина підписує добровільно, – сказав він докірливим тоном і провадив: – Пізніше я тут не бував, проте знаю від своїх друзів, що потреби, хоч і змінилися в деталях, по суті своїй залишилися такими, як і колись. Титули досі в ціні, особливо в дружин наших клієнтів, так само як і доступ у вищі кола. Будинок у провінції ми тепер забезпечуємо з усіма вигодами. Замість добрих коней ми тепер пропонуємо «бент-ролслі»^[1] або