я разом із вами! Фангсе! Неробо! – крикнув він на кудлату вівчарку. – Нехай сам диявол виб’є тобі всі зуби, ти що тут розлігся, старий дурню, жени їх до мене!

Блазень упав на землю і зареготав.

– Вамбо, – з досадою обернувся до нього свинопас, – уставай-но, брате, допоможи мені. Виведи цих поганих свиней з болота, вони, щойно почують твої дзвіночки, миттю побіжать за тобою немов ягнята.

– Ти так вважаєш, приятелю? – Блазень навіть не поворухнувся. – Мої ніжки радять мені не лізти в бруд. Такій важливій персоні, як Вамба, не годиться каляти своє царствене вбрання. Нехай цим займається твій пес. А ще краще, Гурте, якщо ці свині, загубившись, на ранок перетворяться на норманів, нам на спільну втіху…

– Щира правда, друже, хоча й вийшла з дурної голови.

– Послухай-но, що я ще скажу, – вів далі Вамба, сміючись, – якщо я декому натякну, що ти кличеш норманів свинями, тебе відразу ж повісять, аби налякати інших балакунів. Не ті зараз часи – твоєму хазяїну Седрикові складно буде вступитися за тебе, як раніше.

– Ти хочеш виказати мене? Та ти ж сам перший почав величати моїх свиней… Гей, Фангсе, жени їх сюди! – закричав свинопас, одразу забувши про жарти приятеля. – Ого-го-го! Ось уже майже і все стадо зібрано… Мерщій підводься, Вамбо, ти що, не бачиш – гроза йде, треба поспішати.

– Може, я й дурень, але не глухий. – Блазень легко скочив на ноги. – Проте це не гуркіт грому, я чую тупіт підкованих копит…

– Годі тобі веселитися, ходімо, інакше нас накриє злива. – Гурт, посвистуючи й погукуючи, погнав свиней однією з лісових стежок. – Чи тобі не байдуже, хто там скаче? Чуєш, небо просто розкололося, а потемніло як! Послухай мене хоч раз: треба забиратися додому до бурі! Ніч буде жахлива!

– Цікаво, що це там за вершники, – пробурмотів Вамба, однак, підхопивши дубець, що лежав на мокрій траві, хутко рушив услід за стурбованим свинопасом.

Розділ 2

Вамба не надто поспішав на відміну від вимоклого приятеля – тупіт кінських копит наближався, і, попри сердиті крики й лайку Гурта, він то рвав недозрілі горіхи, то витріщався навсібіч. Невдовзі кавалькада з десяти вершників наздогнала їх.

В одному з них блазень одразу ж упізнав превелебного Еймера, настоятеля сусіднього абатства, відомого в окрузі шанувальника полювання та бенкетів. Чернець міцно, незважаючи на деяку огрядність, тримався в сідлі, укритому довгою попоною з вишитими мітрами, хрестами та іншими знаками його духовного сану. Послушник вів в’ючного мула, вочевидь, із багажем його хазяїна, а два ченці того-таки ордену їхали клисом в ар’єргарді, бесідуючи між собою. Гаптований золотом одяг настоятеля через швидкі перегони був майже сухим, вираз його круглого обличчя, яким він майстерно володів, міг би здатися сумирним і простосердим, якби не зверхній та владний погляд із-під навислих брів, яким він зміряв Вамбу. Погляд цей одразу ж згас, і повіки священнослужителя склепилися.

Супутником настоятеля був чоловік років сорока, сухорлявий, високий та м’язистий. У кожному його русі відчувалася сила, і навіть чернецька червона мантія з білим хрестом на плечі не могла приховати, що під нею – тіло загартованого воїна, звиклого до тривалих походів. Каптур був відкинутий, і обличчя чоловіка здавалося майже чорним від південного сонця. Високе чоло перетинав тонкий шрам, а зверхній вираз цього лиця викликав боязку пошану. Різкі сухі риси і дещо тремтливі губи під чорними вусами свідчили про бурю потаємних пристрастей, а пошкоджене око надавало вершникові виразу зловісної суворості. Під скромним плащем незнайомця на мить майнули лицарська кольчуга, що щільно прилягала до тіла, й гострий кинджал, заткнений за пояс.

За лицарем їхали верхи двоє зброєносців; один тримав повід бойового коня у повному озброєнні, інший віз довгий спис свого пана з прапором хрестоносця, що майорів на його вістрі, та трикутний щит, обшитий червоним сукном, під яким приховувався девіз лицарського ордену. На арабських скакунах, нав’ючених обладунками, зброєю та всіляким збіжжям, зброєносців наздоганяла пара темношкірих слуг у білих тюрбанах; легке шовкове вбрання урожденців Сходу, прикрашене строкатим шитвом, свідчило про багатство і знатність їхнього господаря; натомість сам він був одягнений украй просто і строго.

Незвичайна кавалькада привернула увагу не тільки Вамби, а й менш цікавого Гурта, який, щоправда, теж упізнав у ченці настоятеля найбагатшого в окрузі абатства Жерво; суворий свинопас ставився до нього з обачною пошаною, заплющуючи очі, як і весь простий люд, на гріховні слабкості священнослужителя.

Дивовижний вигляд лицаря та його строкатого почту так уразив приятелів, що вони ніяк не могли зрозуміти запитання, з яким до них звернувся поважний абат.

– Я запитую вас, діти мої, – піднісши голос, повторив абат Еймер, – чи немає тут поруч доброї та гостинної людини, котра не відмовила б з любові до Бога в ночівлі двом найпокірливішим слугам нашої матері-церкви?

– Які ж усі інші, якщо ці найпокірливіші з-поміж покірливих? – пробурмотів Вамба й одразу ж підвів очі на абата:

– У декількох милях звідси є Бринксвортське абатство, де панотців радісно зустрінуть. Якщо ж вони віддають перевагу проведенню вечора у молитвах, то ця лісова стежка приведе їх до покинутої хижі – там старий відлюдник розділить із ними прихисток, убогу їжу та благодать Господню.

– Друже, – похитав головою настоятель, – схоже, дзвоники затьмарили твій розум. Ми завжди прагнемо надати мирянам змогу допомогти слугам Господа.

– Хоча я й віслюк, – жваво озвався блазень, – і мені надано честь носити дзвоники, як і мулу вашої превелебності, але, попри це, я гадаю, що милосердя матері-церкви та її служителів мало б починатися в ній самій…

– Припини теревені! – суворо перервав Вамбу хрестоносець. – Покажи, якщо знаєш, шлях до замку… Як ви назвали цього дворянина, абате?

– Седрик Ротервудський. Він же Седрик Сакс…

– Знайти дорогу туди буде дещо складно, – втрутився Гурт, який доти похмуро мовчав, – окрім того, у Седриковому будинку рано лягають спати.

– Можуть і підвестися заради таких подорожніх, як ми, – посміхнувся лицар. – Я не принижуватимуся там, де маю право вимагати ночівлі!

– Не знаю, – пробурчав свинопас, – чи мушу я вказувати шлях до житла мого пана людям, які вважають, нібито мають право вимагати те, що зазвичай надають із ласки.

– Чи не надумав ти сперечатися зі мною! Мерзенний раб! – Вершник заніс батіг, і Гурт, кинувши на