Прокинулась дівчинка дуже рано. Їй відразу пригадався вчорашній вечір. Навіть не випивши чашки какао, вона побігла спитати, як почуває себе дідусь.

Кароліні сказали, що дідусь почуває себе нібито непогано, але на вигляд ще кволий. Якщо вона хоче, то може його провідати.

Дівчинка побігла в дідусеву кімнату.

Дідусь лежав на своєму широкому ліжку. Голова його спочивала на високих подушках. Він був дуже блідий. Вітаючи Кароліну, дідусь підняв руку й безсило опустив її на простирадло. Здавалося, дідусь зовсім не має сили. Він заплющив очі й завмер, блідий, непорушний. Ще чіткіше окреслились зморшки в нього на лобі й навколо рота. А руки, що немічно лежали на простирадлі, здавалися висхлими й неймовірно старими.

Треба було щось робити.

Кароліна раптом зрозуміла, що дуже любить дідуся. Їй було боляче бачити його таким сумним і кволим. І в цьому винна вона!

Дівчинка заплакала.

Трохи згодом вона похопилася: хіба не від неї тепер залежить, чи стане дідусь знову здоровий? Тож не можна марнувати часу на плачі. Зараз вона обшукає весь садок. Вона знайде сіре совеня з круглими золотистими очима!

Кароліна вибігла в садок і посвистіла, кличучи Мірлітона.

Вони стали шукати вздовж центральної алеї. Кароліна була певна: Мірлітон зрозумів, про що йдеться. Адже тварини розумні й кмітливі. І вона раз у раз заохочувала песика:

— Шукай, Мірлітоне, шукай!

Цуценя шукало; крутячи хвостиком, воно нишпорило в кущах, перебігало з місця на місце, порпалося серед старого листя. Проте совеняти ніде не було. Кароліна з Мірлітоном побігла в глиб садка, де попід цегляною огорожею був живопліт з буксусу. Між живоплотом і стіною утворився ніби тунель — тут Кароліна часто ховалася від дорослих. Вона сподівалася, що совеня знайшло цю схованку і причаїлося в ній. Та марно вона бігала вздовж огорожі, заглядала під кожен кущик — совеняти не було й сліду.

Хоч сядь та й плач! Кароліна й справді сіла на землю, обійнявши Мірлітона за шию. Що робити? Куди йти?

Вона подивилася знизу на крони дерев. На них було дуже багато листя. Легкий вітерець гойдав їхні віти.

Що то за сіра пляма у височині?! Еге, то всього лише торішній листок…

Кароліна з Мірлітоном оглянули кожне дерево, кожен кущик — все було марно.

Настав час обідати, а совеня вони так і не знайшли. Кароліна боялася, чи не вилетіла пташка із садка; тоді її ніколи не знайдеш. До того, Кароліні забороняли виходити за ворота.

IX

В обід за столом не чути було ні жартів, ні сміху. Дідусеве місце було порожнє, і всі сумно поглядали на нього. Кароліна віднесла дідусеві тартинок і фруктів, але повернулася з повною тарілкою — дідусь не схотів їсти. Йому хотілося тільки одного: спати.

«Якщо він не їстиме, то може померти!» — подумала Кароліна.

Серце в неї болісно стислося.

Після обіду Кароліна й Мірлітон знову пішли на пошуки.

Як і вранці, все було марно. Совеняти з круглими золотистими очима не було ні в закутках тунелю, ні в дуплах дерев.

Повертаючись додому, Кароліна зустріла лікаря. Він був занепокоєний. Сказав, що не розуміє дідусевої хвороби. Адже в нього нічого не боліло, його тільки гнітила страшенна втома. Йому неймовірно хотілося спати — оце й усі симптоми. «Так не може тривати довго, — додав лікар. — Дідусь ослабне, і хтозна, чим усе це скінчиться».

— Адонісе, Адонісе, благаю, зроби що-небудь! — мовила Кароліна до Адоніса.

— Тік-так, тік-так, що я можу зробити? — скрушно мовив годинник.

— Я мушу знайти дідусеве совеня! Де тільки його не шукала — нема… Вже не знаю, що й робити…

— Тік-так, тік-так! А чи не зазирнути тобі в дзеркальну шафу?

— У дзеркальну шафу? — перепитала дівчинка.

— Щиро кажучи, я не бачу іншої ради… Тік-так, тік-так!

— Але ж, Адонісе, совеня не може бути в дзеркальній шафі! Її відчиняли двадцять разів. Крім простирадел, рушників і хусточок, там нічого нема.

— Тік-так, тік-так! Коли я кажу «дзеркальна шафа», то маю на увазі дзеркало, а не шафу, — сказав Адоніс. — У дзеркалах відбивається багато різних речей. Якщо ти відважишся увійти в це дзеркало, може, щось там і знайдеш.

— Але ж я ніколи не зможу увійти в дзеркало! Воно з такого товстого скла!

— «Але ж, але ж!» — обурився Адоніс. — Повторюєш, як та папуга…

Кароліна промовчала. Вона подумала, що, може, Адоніс став забалакуватись через усі ті прикрості, та не насмілилась сказати це вголос.

Бачачи її розгублене обличчя, Адоніс нарешті всміхнувся.

— Тік-так, тік-так! Іноді, за особливих обставин, діти можуть увіходити всередину дзеркал. Таке було з маленькою дівчинкою, ім’я якої тобі, звичайно, відоме. Її звали Аліса. Ти, певно, читала про її пригоди?

— Ні, не читала, — відповіла Кароліна.

На Адонісовому обличчі проглянуло невдоволення.

— Пробачте, — квапливо мовила Кароліна.

— Не перебивай мене, — сказав Адоніс. — Тік-так, тік-так… Отже, цієї ночі, як тільки почуєш, що я вибиваю північ, встань з ліжка, підійди до дзеркальної шафи і легенько натисни руками на дзеркало. А що буде далі, побачиш сама.

— Гаразд, я зроблю, як ви кажете, — відповіла Кароліна.

— От і добре, тік-так, тік-так! А тепер на добраніч. Зараз же лягай у ліжко.

— Я ляжу. Спасибі, любий Адонісе!

Кароліна наділа піжаму, лягла і вкрилася ковдрою. Але вона пильнувала, щоб не заснути. В неї не згасала надія знайти совеня; крім того, в її серці ожило трохи тривожне чекання нової пригоди.

X

Годинник стиха захрипів. Кароліна скочила з ліжка й пішла до шафи, дзеркало якої м’яко поблискувало в сутінках.

Спочатку вона побачила в дзеркалі тільки себе — невеличку худеньку дівчинку з довгим волоссям.

Потім, коли підійшла зовсім близько до дзеркала, їй здалося, що по склу пішли хвильки, наче по стоячій воді, якої раптом торкнувся вітер. Кароліна поклала обидві руки на скло, і вони, замість наштовхнутися на холодну й тверду поверхню, пройшли крізь дзеркало.

Дзеркало було не з води і ніби й не з скла, а з гладенької й холодної плівки повітря! Проникнути крізь неї Кароліні було зовсім не важко. Ще не змовкли лункі удари годинника, як дівчинка опинилася всередині дзеркала.

Перед нею простелилася доріжка, посипана жовтим піском, яка зміїлася поміж чагарником і зникала десь далеко-далеко. Зусібіч лилося м’яке зеленкувате світло.

Кароліна повільно, наче боялася порушити чари, ступила вперед.

Навколо — тиша. Ні в небі, ні на гілках — жодної пташки. Невже тут можна знайти