страшенно цікаве, – перебив пан Бонді. – Ти ж пам’ятаєш, я у фізиці завжди був слабкуватий. Але вигляд у тебе кепський, Рудо. А як ти став власником оцієї ігра... м-м... оцієї фабрики?

– Я? Зовсім випадково. Я винайшов був новий спосіб волочити вольфрамові волоски для лампочок... Та це пусте, це в мене так, мимохідь знайшлося. Розумієш, я вже двадцять років працюю над спалюванням різних речовин. От скажи-но, Бонді, яка головна проблема сучасної техніки?

– Збут продукції, – відповів голова правління МЕАТ. – А ти вже одружений?

– Удівець, – відповів Марек і збуджено схопився на ноги. – Який там збут! Спалювання, розумієш? Повне використання теплової енергії, яка міститься в матерії. Подумай лишень, що з вугілля ми беремо заледве стотисячну частину того, що могли б узяти! Ти це розумієш?

– Так. Вугілля страшенно дороге, – глибокодумно зауважив пан Бонді.

Марек сів і сприкрено промовив:

– Коли ти прийшов не для того, щоб купити мій карбюратор, Бонді, то можеш іти собі.

– Давай, давай далі, – заспокоїв сповнений лагідності Бонді.

Марек сховав обличчя в долоні.

– Двадцять років я працював над цим, а тепер... – тяжко видушив він із себе. – А тепер... продаю першому, хто нагодився! Свою велику мрію! Найбільший винахід в історії людства! Ні, серйозно, Бонді, це – грандіозна річ.

– Звісно, як на наші жалюгідні масштаби, – притакнув Бонді.

– Ні, взагалі грандіозна. От уяви собі, що ти можеш використати атомну енергію до останку, без ніяких залишків!

– Ага... – мовив Бонді. – Палитимемо атомами. Звісно, чом би й ні. А в тебе тут гарно, Руді: невеличка фабричка, але гарна. Скільки робітників?

Марек ніби й не чув його.

– Розумієш, – замислено промовив він, – це байдуже, як сказати: “використати атомну енергію”, чи – “спалити матерію”, чи – “розщепити матерію”. Можна казати й так, і так.

– Мені більше подобається “спалити”, – зауважив пан Бонді. – Якось інтимніше звучить.

– Але точніше буде – “розщепити матерію”. Розумієш, розщепити атоми на електрони, а ті електрони запрягти в роботу, тобі ясно?

– Ще б пак, – притакнув Бонді. – Запрягти їх, та й квит!

– От уяви, приміром, що двоє коней скільки сили тягнуть за два кінці мотузка в різні боки. Як ти гадаєш, що буде?

– Якийсь спорт, – здогадався Бонді.

– Та ні, не спорт. Буде спокій. Коні тягнуть, але не рухаються. А якби я перерізав мотузок?..

– Коні попадали б! – у захваті вигукнув пан Бонді.

– Та ні, просто розбіглися б у різні боки. Вони б стали звільненою енергією. А тепер слухай: матерія і є, власне, отакою супрягою. Переріж ту нитку, що зв’язує між собою електрони, і вони...

– Розбіжаться в різні боки!

– Так, але ми можемо спіймати їх і запрягти, розумієш? Або уяви собі таке; ми спалюємо в печі, скажімо, грудку вугілля. Одержуємо з неї трохи тепла, але, крім того, жужелицю, вуглекислий газ і сажу. Матерія від спалювання не пропадає, розумієш?

– Розумію. Хочеш сигару?

– Не хочу. Але та матерія, що лишається, ще містить у собі неймовірно багато невикористаної атомної енергії. Якби ми використали всю до решти атомну енергію, ми б тим самим спожили й самі атоми. Коротше – матерія зникла б.

– Ага. Тепер розумію.

– Це виходить так, ніби погано молоти зерно: здирати з нього тільки тонесенький верхній шар, а решту викидати геть, як ми викидаємо жужелицю. А коли молоти до кінця, з зерна не зостанеться нічого – чи майже нічого, правда? Отак само буде й тоді, коли матерію спалювати до кінця: з неї не зостанеться нічого – чи майже нічого. Вона розмелеться до решти. Використається. Вернеться в первісне небуття. Бачиш, матерія витрачає страхітливо багато енергії на те, щоб узагалі існувати. Відбери в неї існування, примусь її зникнути, і цим самим ти звільниш величезний запас сили. Ось у чому річ, Бонді.

– Ага. Непогано.

– Пфлюгер, наприклад, вирахував, що в кілограмі вугілля міститься тридцять більйонів калорій. Я вважаю, що Пфлюгер перебільшує.

– Безперечно.

– Я теоретично дійшов висновку, що сім мільйонів. Але й це означає, що одного кілограма вугілля, коли його спалити до кінця, вистачило б досить солідному заводові на кількасот годин роботи!

– Ти що! – вигукнув Бонді й схопився.

– Скільки годин точно, я тобі не можу сказати. Я вже півтора місяця спалюю півкілограма вугілля при навантаженні тридцять кілограмометрів, а воно... а воно... все крутиться... й крутиться... й крутиться... – бліднучи, прошепотів Марек.

Пан Бонді, голова правління МЕАТ, розгублено потер підборіддя, кругле й гладеньке, мов дитячий задочок.

– Слухай-но, Рудо, – нерішуче почав він, – ти, мабуть... ну, трохи... перевтомився, чи що...

Марек махнув рукою.

– Ет, це пусте... Якби ти хоч трохи знався на фізиці, я пояснив би тобі, як діє мій карбюратор^[3], що в ньому те вугілля спалюється. Розумієш, це цілий розділ вищої фізики. Але ти сам побачиш унизу, в підвалі. Я насипав у машину півкілограма вугілля, потім закрив її й запечатав у присутності нотаріуса, при свідках, щоб ніхто не міг досипати вугілля. Іди подивись на неї, йди вже, йди! Ти однаково нічого не зрозумієш, але – йди до підвалу! Йди вже, чуєш?

– А ти що, не підеш? – здивовано спитав Бонді.

– Ні, йди сам. І... слухай, Бонді... довго там не затримуйся.

– А чому? – спитав Бонді ледь підозріливо.

– Так... Ну, вважай, що там... нездорово. І засвіти лампочку: вимикач зразу біля дверей. Ото, що гуде в підвалі, – то не моя машина: вона працює зовсім безгучно, не зупиняється і запаху ніякого не дає... То гуде... м-м... ну, вентилятор. Ну, йди вже, йди, я почекаю тут. Потім розкажеш мені...

Пан Бонді спускається в підвал, трошечки радий, що на хвилину спекався цього божевільного (адже нема сумніву, що Марек збожеволів), а трошечки заклопотаний тим, як же йому чимшвидше викрутитись і втекти... О, ти диви: в підвалі грубезні двері, герметизовані, ніби в броньованих підземеллях банку. Гаразд, засвітимо. Вимикач зразу біля дверей. Посеред склепистого, бетонованого, чистого, мов монастирська келія, підвалу лежить на бетонній підставці здоровезний мідний циліндр. Закритий з усіх боків, тільки нагорі ґратчасте віконце, запечатане сургучними печатками. Всередині машини темно й тихо. З циліндра розміреним плавним рухом висовується шток, що повільно обертає важкий маховик. І це все. Тільки вентилятор гурчить у підвальному вікні, не змовкаючи ні на хвилину.

Мабуть, це протяг від вентилятора, чи що... Пан Бонді відчуває на чолі якийсь дивний повів, йому здається, наче в нього волосся піднімається дибом; а потім – наче він пливе в безкрайому просторі, летить, не чуючи власної ваги. Г. X. Бонді падає навколішки й застигає в якомусь неймовірному,