- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (42) »
Повісті
Художник Євген Мигунов
НОВІ ПРИГОДИ ЕЛЕКТРОНИКА
Повість [1]ЕЛЕКТРОНИКИ, СИРОЇЖКІНИ ТА ІНШІ
Ішли останні кадри телефільму “Пригоди Електроника”. Срібний хлопчик і собака повільно вирушили до школи. До скляно-урочистої будівлі, що стояла на зеленому полі серед житлових будинків. “Приїхав!” — гукнув з екрана телевізора всевидющий рудий хлопчак Чижиков. І його відразу почули на всіх поверхах. Безлюдна нібито школа несподівано ожила, заблискотіла розчахнутими вікнами, загомоніла звичним багатоголоссям, загриміла тупотом швидких ніг. З дверей ринули юрби дітей. Вони струмували з усіх боків до зніяковіло застиглих мандрівників, які повернулися до своєї рідної школи. “Приїхав! Приїхав! Приїхав!” — летіли в небесну височінь дзвінкі голоси, пронизуючи хмари, прискорюючи політ голубів, а потім, підхоплені весняним вітром, линули все далі й далі над містом: “При-ї-ха-а-ав!” — Куди я приїхав, якщо я нікуди не виїжджав? — запитав Електроник, вимкнувши телевізор. — Це Рессі повернувся з космосу. А я грав у шахи з гросмейстерами. Сергій Сироїжкін з цікавістю глянув на друга. Все достоту, наче в кіно: Елек — це Елек, геніальний, можна сказати, надсучасний робот, майже справжня людина. Сергій пригадав, як зустрівся на березі річки з електронним хлопчиком, схожим на нього, мов дві краплі води. Як робот ходив за нього до школи й заробляв п’ятірки. Як Елек винайшов Рідкісного Електронного Собаку — Рессі. 1 вони разом рятували рідкісних тварин, виручали з біди самого Рессі. Так, у їхньому житті було немало справдешніх пригод, вони описані в книжках, але як давно, здавалося, це діялося… Ніби минули не роки, не місяці, а століття. — Твоя правда, — сказав Сергій другові й налив у склянку лимонаду. — Це кіно. Поки його знімали, ти обіграв у шахи екс-чемпіонів світу. Обіграв — та й годі. Без усякої там фантастики. — Він недбало махнув рукою, ніби був учителем і тренером нового чемпіона. — Зрозумів? — Я давно зрозумів, що кіно — це фантазія на плівці, — підтвердив Електроник. — У моїх схемах події зафіксовано точніше. — Ще б пак!.. І все-таки Сироїжкіна схвилювало побачене на екрані. Колись він ховався від людей, боячись, що його виведуть на чисту воду — збагнуть, що він підміняє себе Електроником. І ось у кіно його витівка обернулась на веселий жарт. Усі знають тепер, що в нього є вірний друг, який мріє стати людиною. Такою, як він, — Сергій Сироїжкін. — Подобається мені Чижиков-Рижиков! — несподівано сказав Електроник і посміхнувся. — Він до всього доходить своїм розумом. Сироїжкін трохи було не похлинувся лимонадом. — Немає в нас такого у школі! Ні Чижикова, ні Рижикова! Це придумано, щоб смішніше було! — обурювався Сергій. — Сьогодні Чижиков у кіно, — спокійно відповів Елек, вичисляючи близьке майбутнє, — а завтра може з’явитися… — Завтра в мене алгебра, — перебив Сироїжкін, забувши про раптову славу. Так, завтра перший у його житті екзамен. Що буде, як провалить? Ганьба! Ніяке кіно не допоможе… Доведеться починати життя спочатку. Елек відчув тривогу у голосі друга, запропонував: — Ходімо повторимо алгебру. Це займе півгодини. І пробіжимося навколо будинку… Вони зійшли східцями у двір, вигукуючи й повторюючи формули. Формули дуже важливі, значущі, від них залежить завтрашній ранок Сергія Сироїжкіна. А в дворі математики збилися з програми, не могли відразу втямити, що тут відбувається. На них неслася юрба дітей і гукала хором: — Е-лек-тро-ник! — Це я! — сказав Елек і зупинився, зробившись на хвилину власною статуєю. Але ніхто не звернув на Електроника уваги. Юрба промчала до сусіднього під’їзду, де якийсь малюк проголошував: — Я — Електроник! Я — Електроник! І присідав, і сяяв, і пританцьовував від задоволення, бачачи, що його, саме його дитяча ватага на чолі із старшим братом визнала Електроником. Згодом Елек визначить це явище як “наплив і відплив хвилі слави” і дасть математичну модель непередбачуваних заздалегідь подій… Зараз він мовчки спостерігав. Навколо них гасали, стрибали, скакали на одній ніжці, затято сперечалися, мріяли вголос десятки Сироїжкіних та Електроників. А втім, декотрих на перший погляд важко було розпізнати — хто вони такі. Ясно одне: всі грали в робота й людину. Ось стрибає по накреслених на асфальті “класах” дівча, спритно вибиваючи ногою з клітки в клітку коробочку з-під гуталіну, й вигадує на ходу: Знають люди, знають звірі: Два на два — завжди чотири. Справжня дружба не загине… Роботе, ти не людина… — Не людина? — запитав, зупинившись, Елек. — Чому не людина? — повторив похмуро Сергій. — Не звертай уваги на цокотуху! — Він потягнув приятеля за рукав. Дівчатка, які брали участь у грі, засміялися, роздивляючись дуже схожих хлопчаків. — Щоб задачі підкорялись… — почала одна школярка. — Щоб роботи посміхались… — додала глузливо друга. — Щоб долать проблеми всі… — підхопила третя. І хором закінчили: Електроник, Електроник, Ти завжди потрібен всім! Приятелі збентежено пирхнули й пірнули в кущі. — Телеепідемія? — запитав Сироїжкін. — Я аналізую, — відповів Елек. — Ми збиралися повторити алгебру, — нагадав він. Вони зайшли в сусідній двір, сподіваючись знайти тут тихе місце, й натрапили на суперечку. — Дивак цей Електроник, — репетував біля під’їзду здоровенний кучерявий парубійко. — Нового життя захотів! Круглий відмінник… Робот-ідеаліст… — Виходить, стати людиною — це дивацтво? — запитала дівчинка у білій тенісці. — Звичайно! — підтвердив свою думку помахом кулака кучерявий. — Усе життя вчитися! Яке ж це життя?! Треба придумати щось новеньке… Приятелі, порозсідавшись на лаві, підтримали оратора смішками. — Ви правильно кажете, — вступив у суперечку Електроник. — Я переконався, що все життя треба вчитися. — Ти хто такий? — швидко зреагував заводій суперечки. — Електроник! — відрекомендувався Ел. — У нас своїх Електроників вистачає! — усміхнувся кучерявий, показуючи на приятелів. — Йди-но звідси, хлопче, не лізь не в свою справу. — Щось ти не дуже чемний! — заступився Сергій за друга. Один з парубків ліниво, з погрозою в голосі сказав: — Хочеш, наочно продемонструю? Сергій повернувся,- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (42) »