вважай, йому і лишився. Бо, окрім нього та ще нас з Ліаною, ніхто не міг дати ради паровій машині. Але вже не треба було боятися, що млин заберуть, не треба було тамувати страх і злість. То було наше перше справжнє втручання в історію.

— Якби люди могли повертатися в минуле, вони весь час верталися б у своє дитинство і жили б вічно. А такого не буває. Жити вічно неможливо, — сказала вона, прополіскуючи масний віхоть під струменем гарячої води.

Вона мила посуд. Зенон узяв рушник і почав перетирати вимиті тарілки. Довго мовчав, нарешті мовив:

— Чому ти думаєш, що, вирушивши в минуле, ти помолодшаєш? Як ти це собі уявляєш? Можливість мандрувати в часі не впливає на фізіологію. Вирушай у минуле чи в майбутнє — а життя собі йде. Твої клітини змінюються…

— Зеноне, я не люблю фантастики.

— Валю, послухай. Це все дуже просто. Багатовимірний організм нашого всесвіту кожної миті є сам собою і водночас змінюється, стає іншим. Тобто структура всесвіту передбачає обов’язкове існування одночасно всіх формацій, які постійно розвиваються, але не зникають, а лишають по собі копію, нащадка… Так, як клітина в організмі залишає по собі іншу клітину. Я свідомо добираю біологічні приклади, щоб тобі, медикові, простіше було зрозуміти.

— Була колись медиком, — сказала Валя, розвішуючи над газовою плитою випрані пелюшки.

— Час — категорія необоротна. Ще нікому ніколи не вдалося і те вдасться повернутись у своє власне минуле. Але можна опинитися в чужому теперішньому, котре як дві краплі води схоже на твоє минуле. Всі історичні формації існують одночасно, постійно переходячи одна в одну, проте не зникаючи. Така будова багатовимірного всесвіту. І тут у нашій кімнаті є зараз і древній праліс, і печерні люди, і середньовічні лицарі, і київські князі, і, може, поруч тебе стоїть біокібер з майбутнього, але всі вони з іншого виміру, і ми їх не можемо побачити… Розумієш?

— Писав би ти, Зеноне. В тебе так гарно виходить. Ти вмієш вигадувати. Написав би книгу… Телефон дзвонить… Підійди, бо в мене руки мокрі.

— Алло! Я слухаю! Це ти, мамуню?

— Що ви робите, синку?

— Та так… Господарюємо…

— До нас… Ти пам’ятаєш, синку, ми розповідали… До нас завітав твій дядько, Орлан Стах…

— Орлан Стах?

— Якщо хочеш, можеш приїхати.

— Звичайно, приїду. — Зенон поклав телефонну трубку. — Валюшо, поїдемо до моїх у гості?

— Зараз?

— Приїхав батьків брат. Дуже цікавий чоловік. От хто розкаже про минуле і майбутнє. їдьмо?

— Облиш ці жарти. Порозвішуєш пелюшки і можеш їхати. А в мене клопоту ще на цілу ніч.

— Тобі, мабуть, доводиться багато мандрувати?

— Так… — Орлан поглянув на годипяик. — Оце скоро вирушаю в Х’юстон. Десь на тиждень.

— Х’юстон якого року? — перепитав Дорій.

— Дві тисячі двадцятого…

— О, це цікаво… І небезпечно. Останній острів старого світу.

— Уяви собі, що за ці п’ятдесят вісім років ми майже нічого не дізналися нового про їхню трагедію. Дуже важко здолати х’юстонський бар’єр. Ти ж знаєш, вони викривили простір і капсулювались. Але в нас з’явилась одна новинка. З нею можна прорватися до Х’юстона. Посилають мене… За тиждень повернусь і заберу вас до себе. Можливо, мені дозволять.

— Ми вже старі, Орлане. Пізно повертатися.

— Чому?

— Ну, просто так… Старі ми вже, Орлане. Та й син, онука… Хочеться їх бачити щодня. А ти одружений, Орлане?

— Так… У нас з Валерією син. Вона теж історик, часто буває у вашому часі…

Якусь мить усі напружено мовчали.

— Ходімо, я покажу тобі наш дім, — нарешті промовив Дорій Стах, підводячись з-за столу. — Я тут все своїми власними руками…

— На жаль, не можу. На мене чекають, — знову глянув Орлан на годинник темпорального виходу. — А ти мені, брате, так мало розповів.

— Орлане, в кількох словах усе життя не перекажеш. Працював у ЧК, вступив до університету, вчителював, потім війна. По війні — директор школи. Зараз на пенсії. Ось коли ти нас відтранспортуєш до себе… у дві тисячі триста п’ятдесят восьмий, я й розповім тобі… Це, вважай, роман. А ти ж письменник.

Орлан Стах раз у раз поглядав на годинник. І всі зрозуміли, що час зустрічі закінчився.

Зенон зачудовано дивився на свого дядька. Потім підійшов і став поруч з ним. За ним — Дорій і Ліана. Стояли, мов до фотографування, урочисті й водночас сумні.

Вийшли з хати. Світало. Нічний морок поволі танув разом з легеньким весняним туманом. Зелень каштанів була ще блідою, чекаючи на перший сонячний промінь, щоб засвітитися цнотливою весняною молодістю, омитою коротким нічним дощем, спалахнути трепетним вогнем каштанових свічок.

Зупинилися на веранді й довго стояли, немов прислухалися до чогось. Від авіаційного заводу долинало приглушене гудіння потужного мотора. По шосе проїхала машина з увімкненими фарами, освітила ряд тополь край шляху.

Орлан Стах зустрівся поглядом із Зеноном, пригадуючи їхню недавню розмову:

“Мій батько ніколи не забував, що він людина з майбутнього. Це було помітно. Він жив немов на сцені, де кожен крок оцінюється людьми. І, знаєте, я і вірив і не вірив часом батьковим розповідям… Ви мене розумієте?” — “Я розумію драматичність і навіть трагічність твого життя. Але скоро я повернусь, ви всі будете моїми гостями. Тоді побачиш — батько казав правду…”

— Мені пора, — промовив Орлан Стах і обняв Дорія за плечі. — Ах, брате, я вже й не думав, що ми колись зустрінемось.

Орлан Стах натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу…

У кабінеті голови Центру всесвітньої історії точилась розмова.

— Відверто кажучи, я хвилювався, — мовив біокібер Андреш, відкинувшись у глибокому кріслі. — Орлан Стах цього разу дуже не хотів вирушати. Саме тому я говорив тоді з вами про…

— Але ж усе гаразд, Андрешу. Орланові вдалося без особливих ускладнень здолати х’юстонський бар’єр… — мовив голова Центру Антон Іваничук.

— Так. Усе ніби гаразд… Ви знаєте, що Орлан знайшов свого брата?

— Знаю. Він розповідав…

— Орлан дуже не хотів вирушати цього разу… — провадив далі біокібер Андреш. — Уявляєте, п’ятдесят вісім років не бачитися з рідним братом… Перед цим виходом у його погляді був тамований страх. А страх — це ж завжди передчуття біди…

— Не треба, Андрешу… Ось повернеться Орлан…

— Я багато думав про х’юстонський вихід. Думав, що. чимало чого можна просто домислити. Довести до абсурду всі прояви та життєві стимули древнього суспільства — і матимемо повне уявлення, що ж робилося за х’юстонською завісою…

— Безумовно, я теж не чекаю розкриття особливих таємниць… Проте часто якісь деталі проливають світло…